«Ласкаво просимо до загубленого світу!»
Коли ми дісталися до Целюриків, наш гід Саша зупинив автомобіль біля знака, який попереджав, що на цій дорозі машина може зазнати аварії, якщо їхати швидко. Така вона — сільська дорога.
Сівши назад у машину, Саша оголосив російською: «Ласкаво просимо до загубленого світу». Коли ми заїхали в село Целюрики, яке носить сімейне ім’я сільського патріарха Віктора, я не міг не погодитися з його словами.
У своїй уяві я малював «загублений світ» як окрему територію зі своєю культурою та надбанням, якої час майже не торкнувся і яка існує незалежно від «нашого» світу. Але те, що ми побачили, важко було назвати ідилією. Радше це було місце, яке «наш» світ добряче зачепив і зробив жертвою сучасних тенденцій урбанізації.
Колись село процвітало. Упродовж другої половини ХХ століття новим джерелом життєвої сили стала успішна птахофабрика, яка давала майже чотири мільйони яєць на рік.
Приблизно у 1985 році, відчуваючи тиск Перебудови, громада почала розпадатися. Ферма занепала, і одна за одною сім’ї почали залишати село, шукаючи стабільної роботи у більших селах і містах, таких як Харків.
Роками ніщо не могло заповнити порожнечу, створену птахофабрикою. Не маючи засобів для існування, майже всі мешканці покинули село.
У наступних епізодах ми дамо новий погляд на важку ситуацію з точки зору сторонніх людей. Це унікальна нагода швидко дізнатися про наші враження та досвід, отриманий у цьому селі.
Наша одноденна мандрівка туди була — мушу попросити вибачення за популярне кліше дорожніх записок — сповнена суперечностей. Ми побачили тісне поєднання гумору й розпачу. Сподіваємося, у наступних епізодах зможемо створити образ цього дивного, але такого реального світу.
Господарство: від курей до свиней
У 1958 році в селі Целюрики відкрили птахоферму. Протягом двох десятиліть вона була життєдайною силою села, де працювали 125 людей.
Наприкінці 80-х років, за часів Перебудови, ферму закрили, і вимирання села стало лише питанням часу.
У травні 2007-го наш гід Сашко разом із партнерами викупив руїни старої птахоферми та переобладнав їх на свиноферму. На той момент там працювали лише двоє людей.
Целюрики та їхнє обличчя: одна й та сама історія
У мене є детальна карта доріг, але Целюриків на ній немає.
Виходжу з машини й розмірковую над тим, чи знають жителі про цей факт. Напевно, ні. Очевидно, їм байдуже. Вказані вони на карті чи ні — це неважливо. Фактом є те, що тут живуть люди!
Лідія — одна з них. Їй 64 роки, і вона прожила тут, у Целюриках, усе своє життя. Вона україномовна. Я української не знаю, але мого невисокого рівня російської виявляється достатньо для спілкування.
Лідія, пенсіонерка, яка досі працює
Багато років тому Лідія працювала на птахофермі, як і більшість жителів цього села.
«У нас була школа та їдальня для працівників», — пояснює жінка.
На цьому розі стояв магазин. Коли його закрили? Лідія вагається з відповіддю, намагається пригадати:
«Його закрили більш ніж 10 років тому, так, я впевнена…»
Їй та односельцям магазин не потрібен:
«Ми їмо те, що вирощуємо самі», — пояснює Лідія й показує нам поля та пасовища для худоби.
Сьогодні Лідія офіційно на пенсії. Але, щоб додати трохи коштів до своєї дуже низької пенсії, вона працює неповний робочий день на нещодавно відкритій свинофермі.
Від курей до свиней — Лідії вдалося прилаштуватися.
Гуляючи селом позаду групи, я насолоджуюся повною тишею цього місця. Ніякого шуму — ні людського, ні автомобільного. Важко повірити, що колись тут лунав галас дітей, які поверталися зі школи.
Віктор, старійшина
Згодом ми знайомимося з Віктором Целюриком, старійшиною села. Він також розмовляє українською.
Дивна річ: ми перебуваємо на сході України, менш ніж за годину їзди від російського кордону, а люди легко спілкуються українською мовою.
Віктор також працював на птахофермі. Наприкінці 50-х років він навіть брав участь у будівництві цього приміщення.
У голосі Віктора, коли він розповідає про минуле, відчуваються сильні емоції.
Після Другої світової війни, згадує він, село вижило тільки завдяки молюскам, яких ловили у ставку. Це була єдина страва.
«Делікатес», — запевняє Віктор із посмішкою.
Жарт чи чорний гумор? Блакитні очі старійшини не видають жодного підтвердження.
Люди більше розповідають про славного старійшину, аніж Віктор сам про себе. Від Сашка та його товаришів ми дізнаємося, що Віктор власноруч посадив усі тополі, які формують те, що колись називали центральною алеєю села.
Сьогодні дерева ще тут. Проте назва алеї давно втрачена.
Насправді в селі залишилася лише одна «вулиця» зі своєю назвою — Набережна. Вона проходить біля ставу, і на ній стоять усі чотири заселені будинки.
Іра, Василь та їхня сім’я
Один із цих будинків також скоро покинуть.
Сусіди Віктора — Іра, Василь та їхні діти — збираються переїхати в інше село. Вони також працювали на птахофермі.
І знову давня історія: довгий час у селі немає ніякої роботи.
А зараз вони разом із дітьми та другом виносять усі харчові запаси з підвалу. Десятки банок виставлені в ряд на подвір’ї.
Василь пояснює:
«Дякуючи матінці-природі, ми маємо частину харчів на цьогорічну зиму!»
Зимуватимуть вони вже в новому будинку, за кілька кілометрів від рідного села.
Склянка козячого молока! … І ще одна!
Уздовж Набережної під вечір повітря таке ніжне, а пастораль краєвиду така романтична.
Раптом, ніби із зоряної миті, місцевий житель — козел — майстерно вирішує заявити про себе, видаючи найжалюгідніший і водночас стійкий прояв своїх козячих емоцій.
Кози вміють хитро дивитися, ніби розуміючи, що роблять, і намагаються зіпсувати всім добрий настрій.
Ця поведінка видається мені дуже знайомою, оскільки моя мати також має козу, яка тільки й робить, що не дає дивитися улюблені фільми, бо спить у клітці, що стоїть у вітальні.
Коли я розповів Лідії, жительці села, про козу, яка спить у вітальні, вона була трохи шокована.
«Ви що, її не доїте?» — запитує вона через гіда.
«Ні, вона як домашня тваринка», — відповідаю я.
Треба було трохи прибрехати, бо зовсім несподівано для мене Лідія пропонує випити з нею козячого молока.
Я закляк від жаху і не знав, що робити. Не можу ж відмовитися від пропозиції. Але я ще ніколи не пив непастеризованого козячого молока!
Коза міряє нас поглядом з ніг до голови, а ми стоїмо й чекаємо, відчуваючи якийсь страх.
Коли з’являється молоко в банці, я відчуваю сильне бажання негайно втекти. Слава Богу, на заваді стоять члени групи DNK, перешкоджаючи моїй втечі. Тому я змушую себе твердо стояти на місці, з мужнім обличчям.
Я думав, що Лідія дасть нам можливість лише скуштувати трохи молока. Але ні — вона із задоволенням наливає до країв молоко в наші горнятка.
Я переглянувся з Марком та Сергієм, хлопцями з нашої групи, у яких також були повні горнята. Підняв своє горня догори, символізуючи тост за здоров’я, перехилив і випив.
Відчуття полегшення та гордості за виконану роботу наповнили мене, і я відчув тепло від задоволення.
Цей стан був короткотривалим, бо через мить у мене в руках було ще одне повне горня молока.
Усе сповільнилося, перед очима почали з’являтися зворотні кадри, і, щойно горня знову стало повним, я випив його з неймовірною швидкістю.
Дивно, але мені це навіть сподобалося.
Я так нервував і переживав, що після першої порції смаку взагалі не відчув. Але друге горня додало насиченого вершкового смаку з присмаком якісного козячого сиру.
Страх перед харчовим отруєнням не матеріалізувався, і це дало мені змогу переконатися, що властивий моїй американській натурі страх перед мікробами не такий уже й великий.
Можливо, найкраще просто спробувати. І вірити, що якщо приємна сільська жінка запропонує тобі горнятко молока, є шанси, що ти залишишся живим. А, можливо, тобі це навіть сподобається!
Порося на сільському бенкеті
Я гадаю, що можу впевнено сказати: побувавши в Україні раніше, мене вже нічим не здивуєш.
Звичайно, трапляються несподіванки та неймовірні ситуації, але в цьому також є свій шарм.
Тому, коли я повертався з ванної кімнати (читайте: кущів) і побачив крізь дерева одного з наших гідів із новими друзями, який демонстрував закопчене поросятко, що лежало на великій тарілці, наче з мультика Мела Бланка, я тільки знизав плечима й подумав:
«Не можу дочекатися, чим це все закінчиться».
Але, сівши за стіл, я почувався як дитина, яка не може контролювати свої почуття захоплення та цікавості.
Як його розрізати? Очевидно, першими повинні бути стегна.
І коли я їв свинячу ніжку, в якій усе ще були ратиці, то не міг стримати сміху, думаючи про себе:
«Що може бути кращим за це?»
Після вечері Сашко повів нас до маленької кімнати в кінці стодоли.
Ми зайшли в темний довгий коридор. Праворуч — маленька кімната з невеликим ліжком та старою кушеткою, де він і його товариші можуть ночувати за потреби.
Ми зазираємо туди, і Сашко починає розповідати про якісь старі радянські прапори, які він хоче нам показати.
Ми повертаємося в темряву коридору.
Помічаю старий червоний телефон — абсолютно непридатну річ у селі, де немає навіть провідникового зв’язку.
Потім я наступаю на щось на підлозі.
Придивившись, бачу велику пласку тарілку, а біля неї, направлена просто на мене, лежить голова поросятка.
Коли ми дістаємося до свого пункту призначення, я помічаю три старі радянські прапори.
Я ще ніколи не бачив такого, тому й не приховував подиву — як і решта моїх колег.
Увесь вечір ми сиділи в маленькій спальні та говорили про минуле й майбутнє цього маленького села.
Час їхати…
Зі сторони важко зрозуміти реальність вимираючого села.
Ситуація здається скоріше дивною, ніж реальною, а життя людей сприймається як прикра історія, а не як події, що відбуваються просто зараз.
Коли ми ходили селом і нам розповідали його історію та події, які призвели до такого стану речей, з’явилося відчуття сюрреалізму.
Панувало якесь нездорове захоплення від того, коли ми вгадували, якою буде наступна інформація — точніше, наскільки поганою вона буде.
Чари було знято, коли нас повели маленькою алеєю через порослий сад і занедбаний задній двір.
Ми ступили на малий брудний клаптик землі, який, напевно, можна було б назвати подвір’ям.
Декілька людей ходили довкола невеликого пагорба. Зверху на пагорбі був невеликий отвір із дерев’яною рухомою основою, і час від часу зсередини з’являлася рука, подаючи наступну банку із соліннями.
Подібні банки були безладно складені в дальньому кутку подвір’я.
Наш колега П’єр почав розмову із сім’єю і дізнався, що вони збираються покинути рідне село.
Зовсім немає роботи, і тепер, коли діти підросли, вони хочуть почати нове життя в Харкові.
Якби вони могли залишитися та працювати в селі, вони б лишилися. Але на свинофермі немає роботи, і тому в них немає іншого виходу.
Прикро, що ми не спитали, як їм вдалося протриматися так довго і чому вони так неохоче від’їжджають. Адже я бачу, що роботи тут справді не було вже дуже давно.
На жаль, нам не вдалося дізнатися, що стало поворотним моментом для цих сімей у такому місці, як Целюрики.
Наскільки погано все мало бути, щоб прийняти рішення покинути рідну землю?
Бо справжньою трагедією Целюриків є те, що, незважаючи на всі злидні та важкі часи, люди все ще хочуть залишитися.
Ще одна сім’я покидає свій дім, продавши його Сашкові за 500 доларів.
Аналізуючи всі події, постає питання: чи несе свиноферма надію, чи є останньою крапкою в історії зникнення Целюриків?
Сьогодні немає жодної сім’ї, яка б залишилася в селі, і це лише питання часу, коли Целюрики стануть спогадом, а згадкою про старе село будуть покинуті будинки.
Люди цього села — це і є Целюрики.
Коли вони йдуть геть, частина села йде разом із ними.
Їхня Батьківщина
Для стороннього спостерігача це маленьке село на теренах України — щось на зразок навчального матеріалу.
Прикрий та неминучий перехід від сільського до міського життя, присутній в усіх країнах, що розвиваються, та розвинених державах.
Для останніх жителів Целюриків це місце є зовсім іншим.
Це дім їхніх батьків та батьків їхніх батьків — це їхній дім.
Коли вони покидають село, вони не просто їдуть і залишають колись красиву, а тепер напівзруйновану сільську місцевість — вони покидають свою батьківщину.
Для нас важко навіть уявити це відчуття, бо ми не настільки прив’язані до землі.
Якщо ми відмежовуємо їх і залишаємо на існування у «загубленому світі», ми віроломно нехтуємо людською природою мешканців Целюриків.
Текст Майкл Дуейн, США
Фото П’єр Жанмужен, Франція
Переклад з англійської Маркіян Плесак, Україна
