На «Фрунзе» з 1960-х років не змінилося майже нічого. Те саме стосується й інших рудників Кривбасу.
Є лише одна істотна різниця: сьогодні молодь не дуже хоче тут працювати і здебільшого віддає перевагу малому підприємництву, де менше втомлюєшся і маєш кращі перспективи.
Молоде покоління, як правило, не приваблює й зарплата, яку пропонують на рудниках, — близько двох тисяч гривень.
Контроль за подачею повітря
Заходячи на шахту імені Фрунзе, ви ніби під час подорожі в часі переноситеся щонайменше на сорок років назад.
Червону комуністичну зірку, мабуть, із сорочок уже зняли, але за всіма працівниками закріплений єдиний стиль одягу та обладнання — однаковий для всіх. Усе забарвлене в червоний колір від залізного пилу шахти.
Під землею новачкові неможливо відрізнити начальника від звичайного шахтаря: усі однакові — усі рівні.
Технологія теж мало змінилася. Найважливішими є вентиляція та подача повітря, тому вони постійно перебувають під контролем.
Обабіч підйомної шахти є вентиляційні стволи, через які ззовні подається повітря. Крім того, кожен працівник знає, як під землею дістатися найближчого виходу в разі надзвичайної ситуації: треба рухатися в бік, звідки дме вітер.
Вода — ще один важливий чинник. Нею охолоджують обладнання під час свердління породи. Через ґрунтові води, які течуть тунелями та галереями, у шахті дуже брудно.
Брудно, але «цивілізовано», як зазначає начальник відділу безпеки шахти Володимир Суханов.
«Цивілізовані» зони
Під землею це слово має дещо інше значення.
Передусім йдеться про досить освітлене приміщення, де можна вимкнути особистий ліхтар. Тут також можна нормально ходити, орієнтуючись за вказівниками на стінах на перехрестях галерей і тунелів.
Тут «цивілізація» означає комфортну температуру на рівні близько 20 °C та достатню для нормального дихання кількість повітря й кисню.
Є й ще одна дрібниця: зустрічаючись на таких ділянках шахти, дві групи шахтарів вітають одна одну.
«Цивілізовані» зони також охоплюють тунелі з рейками. Ці тунелі чимось нагадують невелике метро. З прибуттям «поїзда» навіть лунає попереджувальний свисток — дуже цивілізовано!
Проте старі та пом’яті вагонетки, якими руду перевозять до підйомної шахти, приїжджають уже з зовсім іншої зони і є, поза сумнівом, значно менш «цивілізованими».
Важкі умови праці
На практиці ці «цивілізовані» зони виконують функцію транзитних ділянок. Це не звичайне робоче місце шахтарів.
«Тут починається кінець цивілізації», — оголошує Володимир Суханов, не сповільнюючи ходу.
Незабаром різниця починає відчуватися: багато пилу, дуже темно і шумно. У поєднанні з водою бруд стає надзвичайно слизьким.
А ось і велика яма посеред шляху — тут уже ще небезпечніше.
Замість тунелів починаються вузькі галереї, де під час пересування кожному доводиться згинатися. Іноді окремі ділянки галерей перекриті обвалами.
У такому «нецивілізованому» середовищі шахтарі працюють щодня.
Вони мають ті самі завдання, ті самі пневматичні бурильні молотки й те саме обладнання, що й їхні колеги в 1960-х.
У цьому дикому підземному світі за пів століття не відбулося жодних істотних змін.
Криворізький рудник ім. Фрунзе «Суха Балка»: як кажуть місцеві, Фрунзе!
«Фрунзе» — один із рудників Кривбасу. Його розробка почалася в 1960-х роках.
Як і більшість шахт у Криворізькому регіоні, на початку 1990-х років рудник було приватизовано. Сьогодні він є власністю приватного підприємства «Суха Балка», якому належить також ще один сусідній рудник.
Рудники стали основою не лише розвитку Кривбасу, а й самого Кривого Рогу — міста, історія якого нерозривно пов’язана із залізною рудою та металургією.
На цей момент тут у три зміни працює приблизно 900 робітників. Як правило, їм платять залежно від якості та обсягу видобутку.
Шахтарі, які видобувають руду за допомогою пневматичних бурильних молотків, заробляють найбільше — приблизно 8000 гривень.
Глибина шахти сягає 1285 метрів. Тут видобувають руду вищого сорту, переважно на експорт.
Річний сукупний обсяг видобутку не перевищує одного мільйона тонн.
Застаріле обладнання для безпеки у досі небезпечних шахтах
«Сьогодні безпеку гарантують ті ж матеріали, які використовувалися у 1970-х роках. Порівнюючи їх з обладнанням і технологіями, які застосовуються, наприклад, на канадських шахтах, ми усвідомлюємо, що інфраструктура у нас не найсучасніша, але впевнені в тому, що вона добре працює».
Це слова людини, відповідальної за відділ безпеки на руднику імені Фрунзе «Суха Балка», одному з численних криворізьких рудників.
Володимир Суханов упевнений у тому, що говорить, бо Фрунзе давно є його рудником.
Для нашого короткотривалого візиту таких запевнень із його боку достатньо, щоб і я відчув таку саму впевненість та безпеку.
Сорокарічна інфраструктура досі працює… добре!
Ми фактично всередині Фрунзе, приблизно за тисячу метрів під землею.
Праворуч уздовж темного тунелю в ще темнішу безкінечність прямує залізниця. Навколо нас — дивне на вигляд обладнання, безліч вкритих брудом кабелів, труби та важкі двері, що ведуть до камери аварійного постачання повітря.
«У разі небезпеки шахтарі можуть сховатися в таких приміщеннях, розкиданих тунелями шахти», — каже Володимир.
Усередині є дві лавки. Ліхтар «гіда» освітлює куток із прямим телефонним зв’язком із «зовнішнім світом».
З іншого боку кімнатки — опалювальна система та система автономного постачання повітря.
«Тут досі не користувалися такими приміщеннями, та й із запаху зрозуміло, що сюди ходять лише курити та відпочивати», — знову впевнено зазначає Володимир.
Проблема застарілого обладнання характерна не лише для підземних рудників. Про стан промислового виробництва та необхідність модернізації розповідає матеріал про Криворізький завод гірничого машинобудування.
Дуже небезпечне місце праці
То й що? Невже Фрунзе — виняток серед українських шахт, сумнозвісних як одні з найнебезпечніших у світі?
Насправді — і так, і ні.
На відміну від українських вугільних шахт Донбасу, на рудниках Кривбасу відносно безпечно. Головна причина — відсутність у покладах руди стисненого метану, який час від часу вибухає, призводячи у вугільних шахтах до людських втрат.
Та на Фрунзе безпека залишається пріоритетним завданням.
Володимир звертає мою увагу на важку металеву коробку, прикріплену до мого ременя.
«Це газова маска, що входить до обов’язкового оснащення шахтарів».
Ще один пристрій безпеки.
Проте в 1978 році вісім «хлопців» на Фрунзе загинули від удушення — на цьому руднику це найбільша трагедія, яка коли-небудь тут сталася.
Проходячи темними тунелями, Володимир на мить зупиняється:
«Саме на цьому місці декілька років тому загинув шахтар».
Жодних сумнівів: навіть без метану рудник — дуже небезпечне місце для роботи.
До «звичних ризиків» належить небезпека загубитися, впасти в яму, розрядити акумулятор ліхтаря або травмуватися обладнанням. Із цими ризиками шахтареві доводиться мати справу щодня.
Обмін досвідом і порадами з молодими шахтарями
Далі, у невеликій галереї, перепочиваючи на дерев’яній лавці при світлі єдиного джерела — ліхтаря на шоломах, — Володимир пояснює ще одне загальне правило.
Досвідчені шахтарі завжди наглядають за молодшими. Останніх ніколи не залишають наодинці.
Протягом перших двох років роботи вони носять білі шоломи, щоб їх легше було впізнати та побачити в темному оточенні.
Ця практика залишилася у спадок від радянських часів.
«Єдина відмінність полягає в тому, що раніше і на червоних, і на білих шоломах була червона зірка», — розповідає Володимир Суханов.
Шахта — частина їхньої родини
Вони познайомилися у Криворізькому гірничорудному інституті. Це було на початку 1980-х років.
Сьогодні Володимир і Надія одружені. Обоє працюють на Фрунзе, криворізькому руднику, як і їхній перший син Микола, якому 24 роки.
У 1960-х роках батьки Надії переїхали до Кривого Рогу з рідної Західної України, де практично не було роботи.
«У ті часи вони прочитали в пресі, що тут була гостра нестача робітників», — пригадує Надія.
Наслідок очевидний: її батьки знайшли роботу на одному з численних рудників.
Сьогодні Надія з сім’єю живе у квартирі, яку її батьки одержали від рудоуправління незабаром після приїзду.
Реалістичний погляд
Така історія сім’ї — мабуть, не поодинокий випадок у Кривому Розі.
Шахтарі передають професію з покоління в покоління — справжня династія.
Не зовсім так, виправляє Надія, заперечуючи цей стереотип:
«Праця в шахті дуже важка. Батьки завжди хочуть, щоб діти не йшли їхніми стопами, щоб у них було краще життя за межами шахти. Саме тому вони роблять усе від них залежне, щоб діти здобули якнайкращу освіту».
Але їхній син усе ж працює в шахті.
«Це його власний вибір», — переконує Володимир.
Його дружина всміхається, пояснюючи, що насправді у цьому виборі важливу роль відіграв батько.
«Не можу заперечити, але шахта допомогла нам оплатити його навчання», — погоджується Володимир.
Під час розмови про шахту Володимир її не ідеалізує — вона небезпечна.
У його перший офіційний робочий день один шахтар із невеликої бригади, за яку він відповідав, загинув.
Декілька років потому, після нещасного випадку та травмування, він вирішив залишити роботу в шахті й шість років працював за її межами.
У 1993 році Володимир нарешті повернувся на Фрунзе — у свою шахту.
Сьогодні він відповідає за заходи безпеки.
Дружина працює під землею у невеликій лабораторії, аналізуючи та перевіряючи якість видобутої руди.
«У порівнянні з іншими посадами на шахті наші досить комфортні», — каже Надія, пригадуючи стомлені обличчя шахтарів, яких вона бачить щодня.
Їхня шахта — виняток
Надія (47 років) і Володимир (48) ніколи не нарікають на своє становище. Вони навіть вважають, що мають певні переваги, пам’ятаючи про людей, у яких становище ще складніше.
За їхніми словами, Фрунзе, їхня шахта, навіть є винятком: великими перевагами тут вважають високу якість добутої руди та хороше керівництво.
Досі вони захищали робітників Фрунзе навіть під час криз.
Надія наводить приклад:
«Під час великої економічної кризи 1990-х років важко було всім, але нам принаймні більш-менш регулярно виплачували зарплату».
Тим часом їхнім сусідам взагалі не платили цілими місяцями, а видавали «якісь макарони в пачках!».
Така історія — не виняток.
Текст і фотографії П’єр Жанмужен, Франція
Переклад з англійської Маркіян Плесак, Україна
