Кривий Ріг: зростання завдяки залізу
«У Кривому Розі все досить просто: ви живете або праворуч, або ліворуч від Червоної лінії».
«Червоною лінією» Саша, місцевий юнак, називає головну дорогу, що простягається містом на 130 км із півночі на південь. Кажуть, що вона найдовша в Європі. Ця «Червона лінія» фактично збігається з маршрутом родовищ залізної руди.
Від часу їхнього відкриття наприкінці XIX століття місто поступово розросталося паралельно до цих родовищ — головним чином залізної руди.
Залізна руда, яку добувають у численних рудниках уздовж «Червоної лінії», має дуже високий вміст заліза. Це ще один рекорд регіону. Безсумнівно, висока якість залізної руди з Кривбасу — Криворізького залізорудного басейну — загальновизнана.
Місто тисяч шахтарів
Експлуатацію цих родовищ почали в другій половині XIX століття, коли Олександр Поль відкрив надзвичайно багаті поклади залізної руди під час досліджень у цьому регіоні.
Незабаром розпочався промисловий розвиток міста.
«До більшовицької революції дехто дуже швидко розбагатів на цьому», — розповідає Андрій Чебенко, працівник музею історії міста.
Після революції 1917 року Кривий Ріг продовжував швидко розвиватися, приваблюючи тисячі робітників, які працювали на державних рудниках та інших металургійних підприємствах.
Детальніше про умови праці криворізьких шахтарів та життя під землею читайте в матеріалі «Шахта “Суха Балка” у Кривому Розі: життя під землею».
«У шахтарів були пристойні зарплати: один рубль на день, коли кілограм м’яса коштував 25 копійок», — розповідає Андрій Чебенко.
Згодом, щоб забезпечити роботою дружин шахтарів, у місті збудували інші фабрики — насамперед текстильні. У результаті в період із 1925 по 1941 рік населення міста зросло вдесятеро.
Промисловий розвиток і промислові пейзажі
Після Другої світової війни промисловий розвиток міста не сповільнився.
На початку 1950-х років було прийнято рішення розробляти також менш якісні родовища залізної руди, які було легше видобувати, оскільки вони залягали неглибоко. Для подальшого збагачення такої руди з вмістом заліза менше ніж 50% збудували великий завод.
Відтоді поруч із рудниками та металургійними підприємствами, неподалік від житлових районів, почали працювати кілька відкритих розробок, де видобували залізну руду нижчої якості. Так поступово сформувався сучасний вигляд міста.
Проте промисловий Кривий Ріг — це не лише рудники та металургія. Окремою сторінкою його історії стало гірниче машинобудування.
До сьогодні цей дивовижний промислово-урбаністичний пейзаж значною мірою зберігся. Дивлячись на нього, важко уявити, що на час офіційного заснування Кривого Рогу на місці міста з нинішнім багатотисячним населенням був лише заїзд із десятьма кіньми, який охороняли п’ять козаків.
І це було лише близько двохсот років тому.
Місто «Зігнутий Ріг»
Кривий Ріг — у перекладі з української назва міста звучить як «зігнутий ріг».
Існує щонайменше дві версії походження цієї назви. За першою, вона пов’язана з формою злиття двох річок у місцевості, де оселилися перші мешканці.
За другою версією, назва походить від одноокого (кривого) запорізького козака на ім’я Ріг.
Від «Криворіжсталі» до «Міттал Стіл Кривий Ріг»
У Кривому Розі неможливо не помітити високі димарі, які видно здалеку. З ближчої відстані перед очима постає напис «Криворіжсталь» біля входу до величезного промислового комплексу.
Напис зберігся до сьогодні, хоча офіційну назву підприємства було змінено на «Міттал Стіл Кривий Ріг».
У 2005 році «Криворіжсталь» перейшла у власність індійського гіганта Mittal Steel, світового лідера з виробництва сталі. Після першої приватизації у 2004 році, яка згодом зазнала широкої критики, підприємство придбав Mittal Steel.
Це українське підприємство вважалося одним із найбільших промислових комплексів країни. На збудованому у 1930-х роках заводі поєднали видобувну та металургійну діяльність, пов’язану з розробкою покладів залізної руди Кривбасу.
Червоне, хоч і (пост)радянське місто
«Погляньте обабіч дороги! Бачите, яка вона червона?»
Мою увагу привертає водій таксі.
Дійсно, крім рудників, Кривий Ріг «відомий» в Україні своїми червоними дорогами. Принаймні саме це я вперше почув про це промислове місто.
Ми їдемо 130-кілометровою дорогою, яка ділить місто надвоє, і справді: вздовж так званої «Червоної лінії» дорога дещо забарвлена в червоний колір.
Місцеві, як правило, пояснюють це просто: для будівництва доріг використовували відходи з рудників. Звідси й такий незвичний колір.
Крізь вікно я навіть помічаю, що червоним є не тільки дорожнє покриття, а й увесь пейзаж: димарі заводів, рудники та інші промислові будівлі. Усе це має легкий відтінок червоного пилу.
Червоні дороги та червоні зірки
Прикріплена на даху заводу велика зірка теж червона і дуже контрастує із сірим небом.
Кажуть, що на різних кінцях міста погода може суттєво відрізнятися. Насправді відстань у понад сто кілометрів може бути істотною для клімату. Проте на цей момент у мене склалося враження, що будь-де в місті основними кольорами все одно залишаються червоний і сірий.
«Кривий Ріг — не дуже туристичне місце», — попереджають відвідувача.
Таку або подібну фразу можна знайти майже на кожному англомовному вебсайті, де описано це місто.
Проте, як не дивно, тут є офіційне «Екскурсійне бюро». Його, поза сумнівом, відкрили ще в радянські часи, і воно дотепер зберегло адміністративну тяганину.
Щоб організувати екскурсію та запросити гіда для гостей міста, потрібно завчасно надіслати офіційний лист начальнику служби — такий порядок. Без варіантів.
Хоча гід і готова показати місто, вона не може цього зробити: їй не дозволяє начальник.
Більш очевидною та поширеною є інша спадщина радянських часів, яку можна знайти у багатьох куточках міста.
Через особливості планування та розвитку в Кривому Розі є кілька центрів міста, розташованих уздовж «Червоної лінії». Назви вулиць і пам’ятники тут частіше, ніж у багатьох інших українських містах, увічнюють найрізноманітніші радянські символи.
Передусім, безперечно, Леніна та, звичайно, видобувну промисловість.
Хоч і безлюдний, парк імені Юрія Гагаріна змушує мене усвідомити, що у Кривому Розі досить багато дерев на вулицях і в парках.
Навесні місто, мабуть, зеленіє.
Метро чи «швидкісний трамвай»?
У центрі на вулиці можна побачити великий знак із літерою «М». Схоже на справжнє метро.
Під землею, у касі, можна придбати жетон червоного кольору, дуже схожий на зелений жетон-квиток у київському метро. Після турнікету проходимо до підземної станції з телеекранами та барвистою рекламою, що привертає увагу пасажирів.
Як на будь-якій станції метро.
Дивуватися починаєш тоді, коли для посадки пасажирів зупиняється звичайний трамвай із двома вагонами, у всьому схожий на вуличний.
Спочатку «метро-трамвай», відкритий у 1986 році, називався «швидкісним трамваєм». Здається, сьогодні більшість місцевих мешканців забули цю назву, мабуть, помітивши, що швидкість не дуже висока — на відміну від рівня шуму у вагоні, який перетворює поїздку на пригоду не з найприємніших.
Вуличні знаки з літерою «М» з’явилися нещодавно, трохи збивши людей із пантелику.
Але для касирів такі дрібниці неістотні:
«Метро чи трамвай? Яка різниця? Важливо те, що ним користується багато людей».
Чи не в цьому полягає загальновідомий здоровий глузд українців?
Текст і фотографії П’єр Жанмужен, Франція
Переклад з англійської Маркіян Плесак, Україна
