«Я працюю тут понад 20 років і запевняю вас: за цей час робота майже не змінилася!»
Юрій широко розплющеними очима дивиться на дружину та співробітницю Надію, ніби очікуючи від неї підтвердження. Ілля, ще один працівник, на мить припиняє роботу з великим молотом:
«Озирніться — і ви самі все зрозумієте».
Озираємося. Тут темно й холодно. Навколо — безліч шматків металу, вкритих характерним для металургійного виробництва масним пилом. У кутку працюють кілька горнів. Їхнє жарке полум’я трохи освітлює приміщення, і в напівтемряві ми помічаємо великий металургійний прес.
Приблизно 1000 гривень на місяць
Ми перебуваємо всередині одного з величезних ангарів Криворізького заводу гірничого машинобудування. Тут виготовляють деталі, з яких у наступних цехах та ангарах збирають складне гірниче обладнання й інструменти.
«Завод уже приблизно 40 років залишається єдиним підприємством, яке виготовляє таке обладнання», — пояснює Андрій Умеренков, фінансовий директор, який проводить нас територією підприємства.
Історія заводу бере початок від Гданцівського чавуноливарного заводу, запущеного в Кривому Розі 1892 року. Про промислову історію міста, його рудники та металургію ми розповідали окремо. Згодом підприємство неодноразово змінювало профіль і назву, а його механічні майстерні стали основою майбутнього гірничого машинобудування.
Як і для решти приблизно 800 працівників, заробітна плата Іллі, Юрія та Надії залежить від якості й обсягів виконаної роботи.
Фінансовий директор пояснює, що загальний місячний фонд оплати праці становить близько мільйона гривень. У середньому це приблизно 1000 гривень на одного працівника.
«Але все залежить від багатьох чинників. Скажімо так: зарплата коливається від 700 до 5000 гривень», — уточнює Андрій Умеренков.
Потрібна модернізація
Ангар за ангаром, платформа за платформою — і з окремих деталей поступово постає складне гірниче обладнання.
Один із керівників підприємства пояснює, що обладнання та інструменти, які використовуються сьогодні, багато в чому схожі на ті, що застосовувалися ще у 1970-х роках.
«Але завдяки новим технологіям там, де колись було потрібно чотири людини, сьогодні достатньо однієї», — розповідає він.
Втім, цей приклад радше виняток, ніж правило. Загальний стан виробництва залишається далеким від сучасних стандартів.
«Головне питання сьогодення — модернізація та автоматизація робочого процесу», — погоджується Андрій Умеренков.
Подібну проблему можна побачити й безпосередньо в підземних виробках Кривбасу — у матеріалі про рудник «Суха Балка», де описано умови роботи шахтарів та обладнання, що десятиліттями майже не змінювалося.
Поки що підприємство залишається конкурентоспроможним завдяки відносно дешевій робочій силі та енергоресурсам у порівнянні зі світовими цінами. І, очевидно, це дозволяє йому залишатися достатньо привабливим для власника.
Досі «товариші»!
Криворізький завод гірничого машинобудування є приватним підприємством. Проте тут досі збереглося чимало того, що нагадує про радянське минуле.
На стінах коридорів висять дошки пошани зі списками найкращих працівників тижня або місяця. Такий спосіб мотивації виглядає особливо показовим на підприємстві, де зарплата залежить від якості та обсягів виконаної роботи.
Те саме, очевидно, має підкреслювати й великий стяг, розміщений між ангарами:
«Вища якість — вищі зарплати — менше конкурентів!»
Ще один промовистий штрих радянської спадщини — дошки оголошень із правилами безпеки. На багатьох із них і досі використовується звертання «товариш».
Підприємство з історією, що бере початок наприкінці ХІХ століття, продовжує працювати вже в зовсім іншій економічній та технологічній реальності. Але його цехи, обладнання й навіть мова на стендах нагадують, наскільки складно старій промисловій системі остаточно залишити минуле позаду.
