Це не про неї

Для Ніни Іванівни любов до роботи – це все її життя. Коли ми просимо у неї дати інтерв’ю для рубрики «Портрет», вона спершу просить нас пояснити, що то за розділ на нашому веб-сайті, і дає свою згоду лише тоді, коли ми говоримо, що пишемо про звичайних українців і те, чим вони займаються. «Тоді напишіть про моє мистецтво, а не про мене!» Тому все, що вона розповідає нам про себе, стосується фольклорного живопису та її як художниці.
Вона пригадує, що саме надихнуло її взятись за малювання: «У дитинстві я обожнювала квіти – і такі картини з їхнім зображенням, які малюють тут, у Петриківці». Під їхнім враженням вона просто сама взялась малювати понад півсторіччя тому. Вона немає формальної художньої освіти. Коли за Радянського Союзу було створено фабрику фольклорного живопису, вона пішла туди на роботу і так з того часу заробляє собі на прожиття. На питання, коли вона стала майстром в обраній нею професії, вона відповідає, що «майстер – це те, що або є у тобі, або немає. У процесі роботи здобуваються лише навики самовираження. Відчуття ремесла неможливо навчитись». У цьому розумінні вона була майстром все своє життя.
Ентузіазм та глибоке переконання, з якими вона це пояснює, відчуваються у всьому, що вона нам розповідає. «У роботі я віддаю перевагу дереву. Воно живе. Погляньте». Вона звертає нашу увагу на дві розмальовані нею вази: «Ось волокно дерева описує коло. Такі елементи я й використовую при малюванні. Бачите, як воно окреслює цю ділянку?» Потім вона знизує плечима і сміється, злегка, скромно, бо наша увага прикована до неї не менше ніж до її праці. Ми відчуваємо, що вона справді вважає, що її заслуговує лише робота.
Петриківський фольклорний живопис дає художникові істотний простір для творчості. Крім традиційних трьох елементів вона використовує цю можливість і включає у свої композиції лелек та колосся. На прохання докладніше про це розповісти, вона каже, що «лелека символізує вдачу для родини, ось чому я його люблю. Пшеничне ж колосся – це національний символ України, а я хочу, щоб моя творчість розповідала про Батьківщину. Це мистецтво походить з цієї країни, її традицій, природи, народу. Потрібно відтворити цей зв’язок, потрібно показати любов до цих речей. Я також люблю осінні барви, тому й використовую їх. Якщо у роботу не вкладати особистих відчуттів, то результат не буде хорошим».
Після цього вона знову замовкає і показує нам ще деякі свої роботи, які іноді просто вражають і свідчать про її любов до свого заняття не гірше слів. Останнє, що вона пояснює, поки ми оглядаємо виріб, над яким вона працює у цей момент, це те, що вона любить залишати у композиціях вільний простір. «Дехто повністю вкриває всю поверхню орнаментами, та я люблю, коли на картині є місце, на якому може відпочити око, яке надає свободу та спокій». На цьому ми покидаємо її у спокої завершувати бездоганний взірець роботи, яку вона любить.