Людмила Щербець: Побачивши «невидімих дітей»

Відкриті до любові, відкриті до болю

«Усім допомогти неможливо. Але роблю все що в моїх силах». Так Людмила, 28 років, пояснює, чому вона зголосилася допомагати дітям у будинку малюка, де знаходяться малі у віці від трьох місяців до чотирьох років, які залишились без батьків. Раз на місяць разом з іншими волонтерами вона відвідує дві групи, приносячи їм подарунки та організовуючи вистави та свята.
«В Інтернет-форумі дізналася, що хтось активно залучає кошти, збирає іграшки й одяг для дітей. Враження одного з волонтерів торкнуло щось глибоко у моєму серці. Раніше мені було лячно ходити у такі місця: надто болісно дивитися на дітлахів, позбавлених батьківської любові. Але після цього відгуку я наважилася поїхати».
На початку вересня 2007 року Людмила, її чоловік Сергій та ще людей зо сім привезли у будинок малюка подарунки. Перша зустріч закарбувалась у пам’яті Людмили: «Часто перебільшують і думають, що всі діти заплачуть і почнуть називати тебе «мамою». Діти, яких ми побачили, не плакали. Вони лише дивилися на нас широко розкритими очима та брали іграшки. А коли ви не просто роздавали подарунки, а й залишалися, щоб погратися з ними, їхньому щастю не було меж!»
Таким був початок історії, яка не могла не продовжитися. «Після першої зустрічі я хотіла піти до них одразу наступного тижня. На жаль, семи днів було недостатньо, щоб зібрати кошти та всі потрібні їм речі». Але через два тижні вони знову відвідали малят.
«Я помітила, що у багатьох дітей була нежить. Держава та спонсори забезпечують ліками лише тих малюків, у яких є серйозні захворювання. Але будинку бракує таких простих речей, як пігулки та мікстури від простуди та грипу. Ми купили такі ліки і трішки памперсів».

Власні діти та «невидимі діти»

У Людмили є дочка Каріна, 3 роки, та син Іванко, якому один рік і три місяці (на фотографії вони з чоловіком Людмили Сергієм). Її власні діти зараз у тому ж віці, що й дітлахи у сиротинці.
«Покинуті діти ніби невидимі. Ми їх не бачимо і майже ніколи про них не думаємо», – каже молода жінка. Людмила пояснює, як її очі відкрилися до них: «Поки власних дітей не було, я навіть не замислювалася про таке. Тепер мені відомо, що хочуть малюки, як вони мислять, що їм потрібно. Я розумію все про дітей у віці до 3 років. Я вже пройшла це у власній сім’ї».

Вова, Ігор, Віка…
Їхні історії

Людмила знає всіх дітей з наймолодшої групи за іменами. Вова, Ігор, Віка, Руслан, Богдан, Даша, Сергійко (новачок, йому всього тільки 2 місяці)… Вона називає імена, поки ми продивляємось фотографії, зроблені у будинку малюка.
Іноді вона розповідає якусь історію: про дівчинку, чия мама вбила чоловіка і була засуджена до ув’язнення; про хлопчика, якого батьки привели до сиротинця і сказали, що заберуть сина після завершення ремонту у квартирі. Ремонт уже триває півтора роки, але до хлопчика ніхто не навідується… Нещодавно, одна з няньок знайшла дитину у лісі та принесла її до будинку. Одного разу немовля залишили в альтанці неподалік. «Принаймні, не в лісі!» – з обуренням зазначає Людмила.

Просто чарівний

Вова, якому 7 місяців, – улюбленець Людмили. Він з першого погляду завоював її серце. Зі здоров’ям у нього гаразд, і він мило всміхається.
Людмила зітхає: «Його історії не знаю. Жодної інформації про батьків. Відомо одне: вони від нього відмовилися. Це означає, що за законом його можна всиновити!»

Перша в житті зустріч з клоунами

День народження для дітей, які народилися восени, був організований волонтерами. Це було справжнє свято – з гостями, клоунами, іграми та надувними кульками. Людмила розповідає: «Спочатку діти навіть трохи злякалися клоунів. Для них це було вперше. Та згодом вони розслабилися і насолоджувалися виставою».
Син Людмили Іванко також приєднався до святкування. Вдома його ні з ким було залишити, тому Людмила та Сергій вирішили взяти хлопчика з собою. «Він гуляв по залу і, здається, знайшов спільну мову з іншими дітьми», – крізь посмішку каже Людмила, обнімаючи синочка.

Чого хочуть діти

«Усі діти однакові, – продовжує Людмила з посмішкою на вустах. – Якось склалася кумедна ситуація. Ми принесли книжки та іграшки. До мене підійшов хлопчик з книжками у кожній руці. У мене була ще одна іграшка, яку я йому й простягнула. На мить він розгубився – його руки вже були зайняті. Тоді поклав книжки на підлогу, сів на них і взяв іграшку».
У Людмили був лише один момент, коли вона почувалася незручно. До неї підбіг хлопчик і закричав «Мама!» Няньки швидко пояснили йому, що жінка – лише відвідувач та принесла подарунки. Тоді він затих. «Але серце у мене тьохнуло», – пригадує Людмила.

«Я – не герой!»

«Я – не герой! Анастасія, яка все це почала, – справжній герой. Їй не байдуже до всіх. Вона не може пройти повз жебрачки з дитиною, вона дійсно дуже багато добра робить. Не те що я». Людмила дуже скромно розповідає про власні вчинки.
Факти говорять самі за себе: раз на місяць вона організовує такі відвідини, координує збір коштів та подарунків, вкладає власні гроші та час. «Ми ніколи не їдемо менш ніж з двома тисячами гривень. Треба ж купити щонайменше 10 пачок підгузників!»
До цього проекту долучається дедалі більше молоді. Є коренева група, але щоразу під час відвідин Людмила помічає й нові обличчя. «Хто хоче, той шукає можливості. Хто не хоче, шукає відмовку», – зазначає вона.

Текст Олена Савельєва, Україна
Фотографії люб’язно надані Аліною Тарасинською та Людмилою Щербець з сімейного архіву