Генадій Поляков: Просте відродження історичної спадщини

Українське бойове мистецтво «Спас» претендує на звання однієї з найцікавіших систем у світі. Втім, що він насправді собою уявляє, відомо дуже обмеженому колу людей навіть в Україні. Втрачена козацька спадщина відроджується завдяки ентузіастам. Один з них – Генадій Поляков.

«Починаючи курси навчання, ми чули багато скептичних слів. Дехто казав, що відвічно українського бойового мистецтва не існувало. Інші сумнівались, що населення Дніпропетровська, відомого прихильністю до радянських ідей, прийме цей національний стиль боротьби. Так чи інакше, минув час, і наші зусилля розставили все по своїх місцях: воно в українців у крові!», – каже Генадій, 35-річний тренер школи бойового мистецтва Спас і, водночас, один з найвідоміших ентузіастів, що відроджують забуте козацьке вміння.
В глибині одного з міських кварталів великого міста, Генадій Поляков займається звичною справою, яка може мати історичне значення. Останні двісті років Дніпропетровську область, що колись була колискою більшості українських Січей, цілеспрямовано віддаляли від цієї історичної спадщини. Хоч Радянська влада й відрізнялась від влади Російської імперії, обидва режими вбачали у волелюбних українських козаках велику загрозу для своєї системи. Після першого знищення Січі у 1775 році за радянських часів було зроблено все можливе, аби стерти навіть пам’ять про цих людей.

«Саме тому на питання до працівників університету про українське бойове мистецтво зазвичай я взагалі не одержував відповіді. Та я був упевнений, що такі вмілі воїни не могли існувати без особливої системи підготовки молоді», – продовжує Генадій, описуючи свій шлях до цього бойового мистецтва.
У сучасній Україні Спас знову визнають. Цього разу, вже як добре вивчений факт і реальне життя, про що свідчать численні змагання. Проте Генадієві Полякову все ж довелось збирати його по крихтах зі статей в історичних книгах і в ході спілкування з іншими ентузіастами в Україні.
Захоплення бойовими мистецтвами привели його в спортивну школу. Його глибока любов до місцевої історії допомогла йому зрозуміти значення давнього звичаю. 1999-го року він першим у Дніпропетровську почав навчати за системою Спасу. Його учні – це здебільшого діти. Навідавши Генадія під час одного з уроків, можна побачити його захоплені очі і те, з якою увагою він ставиться до кожного хлопця в групі. Йому, безсумнівно, подобається його робота, і він підтверджує наше припущення, відповідаючи: «Тепер для мене Спас – це все. Він займає в мене двадцять чотири години на добу. Це моя робота, моє хобі та моє життя одночасно. Я вірю, що ця пристрасть не згасне».

З усього видно, що його пристрасть заразлива. Мабуть, саме цим можна пояснити сплеск інтересу до козацького вчення у Дніпропетровську. Покоління міцних українських бійців для Генадія – лише проміжне досягнення. На його думку, Спас потрібно включити до навчальної програми державних шкіл як унікальний спосіб поєднання фізичної та духовного розвитку, а також вивчення історії України. Для такого ентузіаста, як Генадій, «немає нічого неможливого». «Ніколи не зупиняйся – усе буде гаразд», – ось його життєве кредо.
Він любить одягатись у традиційний український одяг. Тому, коли ми просимо вдягти його для фотографії, він почувається легко й упевнено в одязі, що так не вписується в оточуючий міський краєвид. «Я не приймаю жодних авторитетів. Я поважаю кожного, хто робить свою справу з умінням, відданістю та щирістю», – так він відповідає на одне з наших питань.
Розмова з Генадієм нагадує мені про твердження, що деяких людей обов’язково потрібно чимось зацікавлювати. Інші ж є цікавими самі по собі. Без сумніву, Геннадій, чиїми зусиллями життя в цьому місті стає насиченішим та різноманітнішим, належить до останніх.