Андрій Фукс: 10% на доброчинність

«Спершу я прочитав книгу Бодо Шефера «Шлях до фінансової незалежності». Потім Роберта Кіосакі. Так я дійшов висновку, що на доброчинність потрібно віддавати 10% свого заробітку», – саме так Андрій починає свою розповідь.
Андрієві поза тридцять, і в нього є власне мале підприємство. Йому далеко до того, щоб заробляти мільйони доларів. Але він упевнений: щоб почати ділитись, не треба чекати, поки буде багато грошей. «У всіх цих книжках говориться, що, коли заробляєш порівняно мало, віддавати ці 10% навіть легше. З 1 000 доларів треба віддати 100, а 10% зі 100 000 доларів уже складає 10 000 доларів! Що легше віддати – 100 чи 10 000 доларів?»
Молодому підприємцю потрібен був час, щоб дійсно сприйняти цю ідею і щоб вона стала частиною його світогляду. Андрій пояснює: «Я гадав, що доброчинність – хороше діло, але щоб зробити перший крок, мені знадобився деякий час».

Скільки, кому і яким чином? Ось питання

Відповіді з’явились самі по собі. Андрій хотів щось зробити, а інформація про те, що саме робити, знайшла його. Одного дня до офісу зайшла жінка та залишила листа з проханням про допомогу. Товариство незрячих просило будь-які пожертвування, які компанія може дати. «Коли вона заходила, мене в офісі не було. Але я побачив листа потім і подзвонив їй».
Андрій оцінив власні фінансові ресурси: не дуже великі. Він хотів зробити більше, тому поділився ідеєю доброчинної діяльності з друзями – по копійці з багатьох людей, і може назбиратись цілий статок. Двісті доларів, що вони зібрали, з будь-якої точки зору сума невелика, але для незрячих вони виявились справжнім багатством.

Сльози в очах, що не бачать

З’ясувалось, що члени товариства збираються у будинку зовсім неподалік від офісу Андрія. До того, як сходити туди і віднести їм гроші, він цього не знав. Такий збіг видався Андрієві хорошою прикметою і ще раз довів, що започаткувати збір грошей для цих людей було дуже хорошою думкою. Шляхи Господні незвідані: щоб знайти місце, у якому людям дуже потрібна допомога, лише за квартал від його офісу, знадобився лист і кілька телефонних дзвінків.
Тоді був День пам’яті Олександра Пушкіна, і товариство організувало святкування на честь великого поета. Вірші декламували люди, позбавлені зору, але аж ніяк не жаги бачити прекрасне. Коли Андрій доходить до цієї частини розповіді, він помітно зворушений.
«Більшість людей, з якими ми познайомились, доволі похилого віку. Вони дуже емоційно відреагували на наш прихід і дякували зі сльозами на очах. Безсумнівно, їм нечасто допомагають. Я б сказав, їм взагалі ніхто не допомагає».
Пожертву розділили серед членів товариства. Свій внесок зробило приблизно 10 молодих людей. Свою частку одержало приблизно 20 незрячих похилого віку. Ті, хто поділився грошима, теж одержали своє – завдяки сльозам і безперестанним словам подяки. Андрій зізнається: «Спершу мені було незручно. Я не знав, як сприймати їхню вдячність. Ніби я зробив щось надзвичайне!»
У тому, що вони вчинили, Андрій не вбачає нічого особливого і збирається робити такі «звичайні» речі у майбутньому. «Кожен робить щось подібне!» – у цьому він твердо переконаний.

Текст Олена Савельєва, Україна
Фото П’єр Жанмужен, Франція