Загублено та знайдено: Церква в лісі

Українська культурна спадщина, яка здебільшого залишається невідомою, може будь-де здивувати відвідувача. Навіть посередині забутого шляху, за поворотом. Щоб переконатися, прочитайте про пригоди нашого журналіста зі США, який досліджував маленьку церкву в Наталіївці.

Почали ми свою подорож у пошуках церковці у Харківській області під вечір. Щойно побували у Пархомівському музеї, де знаходяться єдині чотири роботи Пікассо на всю Україну. Його хранитель і головний дослідник запропонувала нам відвідати церкву у Богом забутій місцині, якої й на карті не знайдеш. Їдучи дорогою через густий ліс, несподівано натрапили на величезні ворота ліворуч від шляху. Ми були вражені. Ворота з кам’яними стінами були метрів п’ять заввишки і стільки ж завширшки. Центральну частину стіни прикрашала дивовижна арка, а на заваді нам стали тимчасові дерев’яні ворітця, які аж ніяк не вписувались в історичну споруду. З боків воріт не було жодного паркана, а стара дорога за нею заросла. Тут потрібен був не автомобіль, як у нас, а всюдихід.

Пошук шляху після забутих воріт

Ми вирішили з’ясувати, що ці ворота захищали. Були досить упевнені, що знайдемо церкву. Звернувши на занедбану дорогу, проїхали повз мале село, потім – велику жінку на табуретці, що доглядала кіз, які паслися у гущавині, і нарешті крізь високі дерева побачили величне видовище. Захованою серед лісу в кінці дороги перед нашим поглядом постала церква, велична у своїй самотності з куполами у формі часнику. Ми подивились один на одного, вголос запитуючи: «Як таке диво опинилось у цьому безлюдному місці?»
З благоговінням наблизилися до споруди і побачили, що зовні церква у відмінному стані, її скульптурне оздоблення повністю збереглося. З Пархомівського музею нам було відомо, що ці вражаючі скульптури є творінням рук Сергія Коненкова, відомого російського скульптора.

Туберкульозний санаторій

На жаль, двері були зачинені, тому ми зосередили огляд церкви га дивних особливостях: найвищий шпиль нетрадиційної форми та зображення святого на фасадних кутах церковних стін. Озирнувшись, побачили, як до нас наближається худорлявий чоловік у футболці Nike з дуже суровим виглядом. Він фактично став нашим гідом. Розповів, що колись територія Наталіївки належала заможному росіянинові, який збудував церкву і ще кілька споруд, у тому числі, безперечно, власний гарний будинок, в якому тепер туберкульозний санаторій. Тож і не диво, що наш добровільний гід був його пацієнтом, хворим на туберкульоз. Він показав нам територію, розповідаючи про історичні місця, переплітаючи фольклор з історичними фактами, але кілька речей все ж лишаються незаперечними.

Відомі архітектори і майже втрачена спадщина

Здається, власник замовив будівництво церкви десь у 1911 році, а в 1913-му роботи завершилися. До того було зведено багато допоміжних конструкцій та будівель: маєток мав власну метеорологічну і телеграфну станції та кілька великих зелених будинків. Бракувало лише церкви! За роботою та планами церкви наглядав Олексій Щусєв. Сьогодні цей архітектор дуже відомий тим, що саме він створив Мавзолей Леніна у Москві.
Уся садиба була величезним розкішним комплексом, куди власник часто запрошував митців. Але у 1914 році він помер від туберкульозу, так і не здійснивши своєї мрії – перетворити маєток на постійну галерею мистецтв і резиденцію відомих художників. У 1919 році все майно було експропрійовано на потреби молодої радянської держави. Загальна вартість маєтку, за словами нашого гіда Саші, становила 60 мільйонів рублів готівкою і 30 мільйонів у майні, що разом дорівнювало 90 мільйонів рублів. Особисто мене вражають не так оці цифри, як дві скульптури левів біля входу до головної будівлі. Один лев спить, інший – ні. Вони дуже добре збереглися. Це творіння Сергія Коненкова. За словами Саші, за все своє життя скульптор створив усього три пари левів: одна – за кордоном, у приватній колекції, друга – у Санкт-Петербурзі, а третя – тут, майже загублена та забута серед лісу в Харківській області!

Служба Божа та священик нарешті повертаються

Зробивши коло і повернувшись до церкви, ми помічаємо, що двері відчинені. Всередині – кволий священик, який під час розмови з нами перебирав хрест. Олександр підтвердив тривожну оповідь нашого гіда, що в радянські часи церкву використовували як більярдний зал. Але для мене найсумнішим було те, що гарні фрески, які прикрашали інтер’єр церкви, були стерті. Споглядання нищівної сили історії, нищівної сили мистецтва та релігії у цій церковці, далекій від людних шляхів, пробудило невідомі досі емоції.
У 2001 році в церкві відновили службу, що її відправляють двічі на тиждень. Проте вона досі у жалюгідному стані як для такої історичної перлини. Хочеться запитати, як сталось, що таке місце, церква і навколишні споруди опинились у малолюдному місці, занедбані й недооцінені. Боляче дивитися, як нівелюється історія цього місця, нівелюється як у фізичній дійсності, так і в культурній пам’яті та свідомості народу України.

Текст Майкл Дуейн, США
Фото П’єр Жанмужен, Франція