Якось увечері

Звичайнісінького вечора у вівторок в Дніпропетровську я запросив друга переглянути фільм і відпочити після довгого дня викладання, прогулюючись мальовничим берегом у пошуках гарних краєвидів. Ми вибрали драму та купили на двох пиво у великій всюдисущій українській пластиковій пляшці.

Просидівши та переглянувши перших десять хвилин фільму, я випадково перекинув бокали і безпомічно спостерігав, як килим допивав наш єдиний напій. От невдача. Уже було пізно, і можна було просто лягти спати, та ні ж, я мусів випити того клятого пива.
Знаючи, що дорога пішки туди й назад в найближчий ще відкритий магазин займе сорок хвилин, мене потягло на пригоди: роликові ковзани. Свої перші роликові ковзани я купив лише два тижні тому після вмовлянь захопленого колеги по роботі. І хоч тримався на них я ще не досить впевнено, це не завадило мені взятись за складне завдання.
План видавався логічним. Для пива я вдягну невеличкий рюкзачок, щоб бачити шлях попереду вдягну ліхтарик на голову, а на випадок падіння наколінники та захист для зап’ясть. Доїхати до магазину було доволі просто. Я їхав у вірному напрямку вулицею з одностороннім рухом та незначним схилом переді мною. Я мчав дорогою і вважав себе дійсно крутим, думаючи: «Дивіться на мене всі!» А тоді я побачив автомобіль, що йшов напереріз мені, і мої наївні роздуми замінила нецензурна лексика. Я ще не знав, як зупинятись на роликових ковзанах. Я вмів гальмувати, лише падаючи або, коли пощастить, тягнучи ліву стопу за правою. На щастя, водій помітив ліхтарик у мене на голові і зупинив, перш ніж я б передчасно попрощався з цим світом. Пасажири були ошелешені, коли усі вісімдесят кілограм моєї маси з гуркотом простяглись на вулиці. Вони засміялись, а потім, коли я повільно підвівся та всміхнувся, зааплодували мені. Руки смикало від болю після падіння на великій швидкості, та я з радістю побачив, що нові штани для роботи неушкоджені.

Коли я дістався магазину, охоронець засвистів у свисток і сказав щось російською, що, мабуть, означало: «Безумний клоуне, тут не можна кататись, забирайся геть». Та я на мигах пояснив, що хочу лише пива, і він просто знизав плечима та пропустив мене. Напевне, я мав ідіотський вигляд з ліхтариком на голові та наколінниками на робочому одязі. Але мені було байдуже, моя ідея спрацювала, через кілька хвилин я буду вдома, і пиво того вартувало.
Та виявилось, що повернутись з магазину додому не так вже й легко. Довелось підніматись у протилежному напрямку односторонньою вулицею, на якій не було жодного вигідного мені нахилу, щоб уникнути горбів на цій незмінно поганій українській дорозі. Але обидва ці чинники виявились неістотними. Я почувався дуже щасливим, було байдуже, що я рухався повільно і кожні десять метрів ледь не падав. Десь на півдорозі додому я зіткнувся зі зграєю собацюг, що наїжачились і притисли меншого собаку до стіни. У інших країнах я спостерігав це видовище багато разів і, оскільки я люблю тварин, швидко втручаюсь, відлякуючи бездомних задирак. Але підходячи до цієї похмурої зграї і з усіх сил намагаючись ричати, широко розкинувши руками в емоціях, я раптом дуже, дуже злякався. З’ясовувалося, що українські собаки інші. Усі десять повернулись до мене з очима, повними люті, та повністю оголеними кликами. Дякувати Богу, в мене швидка реакція, і я зміг повернутися, не впавши. Я знав, що не вмію швидко їздити, і якщо впаду, собаки роздеруть мене на шматки. Та адреналін, що пульсував моїм тілом, зосередив усі мої чуття, і мені вдалось набрати швидкість, поки кілька собак дзявкали мені за п’ятами. Я продовжував у відповідь кричати на них з кожним поштовхом ноги. Це стало щось на кшталт страхітливої мантри: штовх, штовх, гррррр… І допомогло. Собаки втомились або, мабуть, втратили інтерес до блазня на колесах, і незабаром я був уже вдома. Коли я зайшов у двері, друг запитав, чи мені все вдалось, та відповісти я не зміг. Я втратив голос від крику, і в мене тремтіли ноги. Та принаймні я мав пиво.