Як налагодити сортування і переробку відходів в Україні?
У країнах ЄС на полігони відправляється мінімум відходів, а основна частина сміття сортується, переробляється або спалюється. В Україні ж ситуація поки протилежна: в переробку йде лише невеликий відсоток, а основна маса відправляється на звалища. Про те, чому у нас поки не працює система сортування та переробки відходів, і що зробити, щоб вона запрацювала так само, як в цивілізованих країнах, ми поговорили з координатором платформи “Kyiv Green City” Світланою Немеш.
– Отже, почнемо з самого основного питання. Чому в Україні досі немає сміттєпереробних заводів?
– Давай поставимо себе на місце іноземного інвестора, від якого ми всі чекаємо, що він прийде і побудує нам сміттєпереробний завод. Логічно, що він не хоче його відкривати де попало. Саме так, як власник ресторану або кафе не буде відкривати його десь в безлюдному місці, де не буде клієнтів. Очевидно, що інвестор, перш ніж зайти в країну, спочатку захоче оцінити обстановку і ті умови, в яких йому доведеться працювати. Він вкладеться, якщо буде розуміти, що його гроші повернуться. Але ні від кого, крім нас з вами, гроші у нього взятися не можуть. Якщо ми хочемо завод — ми повинні будемо заплатити за послуги з переробки. Відповідно, це ляже в наш тариф і нам доведеться більше платити за вивезення сміття.
– А хіба сам факт того, що інвестор отримує у своє розпорядження величезні обсяги сміття, не дозволяє йому заробити? Адже сміття — це цінна сировина. Є думка, що сортування сміття та продаж цієї сировини — вигідний бізнес.
– Це поширений міф. Комусь вигідного його підтримувати, але тут закладена очевидна маніпуляція. Коли говорять «сміття», то мають на увазі ресурсоцінні компоненти сміття. Так, метал, скло, пластик — це цінні компоненти, на яких можна заробити. Але ж це далеко не все сміття. В основному в сміттєвих відрах — харчові відходи.
– З них теж можна робити добрива.
Для того, щоб стати добривом, сміття теж ще необхідно переробити. На частині сміття дійсно можна заробляти, але лише на частині. В цілому всі відходи, які є в сміттєвих відрах, можна розділити на чотири групи — це біовідходи, вторсировина, відходи, непридатні для переробки, але придатні для спалювання (мочалки, памперси), і інертні відходи, які можна тільки поховати (будівельне сміття, битий керамічний посуд). Тепер уявімо собі інвестора. Коли все це добро приїжджає на завод, його потрібно спочатку впорядкувати. Вторсировину відправлять на подальшу переробку, з органіки зможуть отримати біогаз, а висококалорійну фракцію можна відправити на спалювання, за умови, якщо є куди. Проблема в тому, що прибуток, який від цього потенційно можна отримати, все одно не окупить витрат інвестора. Наразі в Україні таке сортування і переробка НЕ будуть рентабельні.
– Але ж не секрет, що і сьогодні на сортуванні сміття роблять бізнес. Найчастіше — компанії, які пов’язані з міською владою і мають доступи до міських полігонів. Всім відомо, що на звалищах працюють люди, які вручну сортують відходи, вибирають і продають вторсировину. Виходить, що все-таки вигода є.
– Так, близько 30% сміття — це вторсировина, котра комусь може стати в пригоді. Але і на неї ціни не стабільні, так що рентабельність може коливатися. Наприклад, зараз ціни на ПЕТ і макулатуру впали до історичного мінімуму, тому, що Китай перестав приймати цю вторсировину з Європи, і в ЄС тепер сформувався надлишок. Тому зараз ринкові ціни не роблять сортування і переробку вигідною. Без підвищення тарифу на цей час в будь-якому випадку не обійтися.
Крім того, за кордоном, також несуть відповідальність виробники тари та пакування — великі корпорації теж змушені фінансувати збір і переробку відходів. У нас цього теж поки немає. Ми тільки чекаємо закону про розширену відповідальність виробника, який поки на стадії розробки.
– Нумо перейдімо до конкретних цифр. Скільки буде коштувати побудувати завод із сортування сміття?
Щоб побудувати завод механіко-біологічної обробки потрібні великі інвестиції. Ми прораховували, щоб побудувати завод на 450 тисяч тонн для Києва, необхідно вкласти близько 70 млн євро. Іноземці цікавляться нашим ринком і дуже хотіли б зайти в Україну. Але їм потрібно розуміти, що коли вони зайдуть і вкладуть кошти, ці гроші потім повернуться. Особливо, якщо ці гроші кредитні. Відповідно в інвесторів повинна бути впевненість, що проект буде окупний, а таку впевненість їм може надати тільки достатній розмір тарифу. І у нас немає іншого виходу, крім як припинити займатися популізмом, і встановити нормальний тариф, в який буде закладено вартість переробки відходів.
Інвестору потрібні гарантії, але сьогодні ми їх просто не можемо дати. У 2017-му році був прийнятий закон про житлово-комунальні послуги. У ньому говориться, що компанія, яка виграє тендер на вивезення сміття, несе відповідальність за весь подальший цикл життя відходів, забирає їх і далі розпоряджається на свій розсуд.
Уявіть, що приходить велика компанія, яка говорить, що готова побудувати завод і хоче десятирічний контракт. А їм відповідають — у нас тендер тільки на два роки підписаний. А що далі? Невідомість, як пощастить. Тобто ніхто не застрахований від ситуації, коли змінилася компанія, і замість неї прийшла інша, яка возить сміття на полігон, а завод їй взагалі байдужий. І інвестор потрапляє в ситуацію, коли йому просто доведеться повісити на свій завод амбарний замок. В Європі контракти на перевезення і переробку сміття завжди розділені, і нам теж необхідно до цього прийти. Інакше ніякі інвестори сюди не зайдуть.
Сьогодні наше законодавство не дозволяє нам давати інвесторам такі гарантії й тому ми самі блокуємо візит таких інвестицій. Єдине, що ми можемо робити в таких умовах — це будувати комунальні заводи. Цим шляхом зараз пішов Львів. Львів’яни платять за тарифом, який достатній для того, щоб сміття збирати та вивозити. Коли запрацює завод, цей тариф або підвищиться, або завод буде субсидувати місто. Тобто, зрештою заплатять все одно платники податків.
– Наскільки значним буде подорожчання послуг з вивезення сміття, якщо тариф підвищать? Чи зможуть люди взагалі потягнути такі суми?
– Коли говорять, що після введення сортування сміття тарифи для населення злетять до захмарних висот, це не відповідає дійсності. Ми робили орієнтовні розрахунки. Якщо взяти завод на 450 тис. тонн відходів на рік (це близько третини всього київського сміття), то щоб він окупився за 10 років, тариф за вивезення сміття повинен складати близько 36 євро за тонну. Тонна приблизно відповідає тому обсягу сміття, який сім’я з трьох осіб викидає за рік. Норма на одну людину становить близько 330 кг. От і рахуйте. 36 євро з однієї середньої сім’ї, 12 євро на рік або 1 євро в місяць з людини. Тобто, всього за 30 грн на місяць з людини ми можемо дозволити собі завод, який зможе замінити переповнений 5-й полігон в Києві. В ідеалі ж столиці потрібен не один такий завод, а кілька. І якщо вони будуть будуватися поступово, а ми будемо підіймати тариф раз в декілька років, то це явно не надто вже вдарить населенню по кишені. Тобто, міф про те, що все це дуже дорого коштує, не має нічого спільного з реальністю. Київ і великі міста України точно можуть собі це дозволити.
– А що з приводу сміттєспалювальних заводів? Наскільки вигідно топити сміттям? Україні не вистачає вугілля і газу, доводиться закуповувати за кордоном. Може бути, сміття допоможе нам досягти енергонезалежності?
– Безумовно допоможе, але панацеєю спалювання сміття теж назвати не можна. З точки зору використання природних ресурсів, є сенс спалювати тільки частину сміття. Те, що можна переробити, немає сенсу спалювати. Тому досвід французів, які спалюють все підряд, мені особисто не дуже до душі. Ми зараз будуємо інфраструктуру переробки відходів з нуля, і у нас є можливість побудувати її правильно і продумано. Все, що можна переробити — потрібно переробити. Те, що не можна — можна спалювати та отримати енергію.
– А що вигідніше економічно? Спалювати або сортувати?
– На жаль, будівництво сміттєспалювальних заводів досить дороге. Якщо будівництво заводу механіко-біологічної обробки на 450 тис. тонн, де буде проходити сортування відходів, отримання біогазу і вторсировини, коштує 70 млн євро, то завод в половину меншої потужності зі спалювання сміття обійдеться вже в 150 млн євро. Дорого коштують очисні системи.
– Наскільки безпечні такі заводи для екології?
– В інтернеті пишуть багато негативу про сміттєспалювальні заводи, про те, що це неекологічно і шкідливо для атмосфери. І раніше дійсно це було так. Наприклад, завод «Енергія», який був побудований відносно давно, важко назвати чистим. Але зараз будувати завод по проектам 1970-х років уже ніхто не буде. А сучасні заводи будуються вже за новими технологіями, і вони абсолютно безпечні. На них застосовується кілька ступенів очищення, а спалювання сміття відбувається при дуже високій температурі. Такі об’єкти сьогодні розташовуються в житловій зоні європейських міст. Всього в Європі працює близько 450 таких заводів.
Проте, в Європі зараз все одно намагаються ту частину відходів, яка доходить до спалювання, зменшувати. У печі та на полігони там відправляють мінімум відходів. Ось це і є найправильніший підхід, до якого потрібно прагнути й нам в Україні. Для навколишнього середовища це оптимальний варіант.
– Якщо ми внесемо необхідні зміни в законодавство, і в Україні прийдуть інвестори, чи вигідно їм буде працювати в невеликих містах? І якщо ні, то що робити зі сміттям, яке утворюється там?
– У провінції потрібно йти шляхом об’єднання кількох територіальних громад, які можуть спільними зусиллями створювати один полігон або один завод з переробки відходів на всіх. І користуватися ним спільно. Але це справа майбутнього. Зараз в селах навіть нормального збору та вивезення відходів немає. І ця проблема не стільки відсутність інфраструктури, скільки свідомості людей. Селяни часто вважають, що можна просто викинути сміття в найближчий яр і не розуміють, навіщо взагалі платити за його вивіз.
У будь-якому випадку, спочатку потрібно навести порядок у великих містах. Зараз це першочергове завдання.
– В Європі людей тарифами привчають до того, що вигідніше сортувати, ніж не сортувати. За вивезення відсортованих відходів там банально менше платять. Може було б, варто й у нас так зробити?
– У нашому законі про ЖКГ записана така норма: збір і вивезення роздільно зібраних відходів не оплачується. Попри усталену думку, що сміття — це золото під ногами, насправді це не золото. Перевізнику, щоб встановити контейнери для роздільного збору, зібрати з них сміття, сортувати його — потрібно вкластися, і для нього це сьогодні економічно невигідно. Хтось повинен за це заплатити, але в законі написано, що населення не платить. Хто ж тоді заплатить?
В Європі за це частково платять організації розширеної відповідальності виробника. Ці організації, як правило, мають фіксовані цілі — наприклад, збирати до 35% виробленої її учасниками та випущеного в обіг пакування. Великі виробники, на кшталт «Кока-коли», скидаються грошима, щоб налагодити систему збору. А щоб не будувати її з нуля, найчастіше йдуть до тих же операторів, які займаються збором відходів і доплачують їм, щоб забирали зібрану таким чином сировину. Ось і виходить ситуація, в якій за вивезення змішаного сміття платять люди, а за вивезення роздільно зібраних відходів платять ті, хто зробив пакування. Якщо у нас буде закон про тару та пакування, така ж система буде працювати й в Україні.
Наприклад, в Німеччині працюють дві паралельні системи. У Мюнхені є муніципальна комунальна компанія, яка вивозить сміття. Вона обслуговує все місто. Але паралельно з ними працюють організації розширеної відповідальності виробника. У них свої контейнери. І вони живуть своїм окремим життям.
У деяких країнах встановлюють фандомати. Там людина може здати банку або пляшку і отримати за це якісь гроші. Це свого роду трюк. По суті виробник просто таким чином повертає вам гроші за тару, за яку ви вже заплатили, коли купували продукцію. Таким чином також в основному працюють організації розширеної відповідальності виробника.
