Малюй, художник, завтра цього може і не бути!

Тра 12, 2013 Автор:     Прокоментуй!    Рубрика: Особистість

Дивовижна краса природи і внутрішнє сяйво полотен – це перше, з чим зустрічаєшся, знайомлячись з творчістю художника Юрія Івановича Бобаля. Живе дихання картин, їх емоційність і самобутність, настрій і буйство почуттів, наповнюють, здавалося б, кожен мазок Майстра.

Картини зачаровують своїм неповторним виконанням і залишають незабутнє перше враження.
Мені пощастило познайомитися з цим дивно скромним, відкритим і талановитим автором багатьох полотен, представлених на виставці у Дніпропетровському художньому музеї, художником-живописцем Юрієм Івановичем Бобалем, і він люб’язно поділився зі мною історією своєї творчості.

Юрій Іванович, розкажіть трохи про себе: звідки Ви родом, скільки Вам років, де Ви живете?

– Народився я в передмісті Сваляви Закарпатської області, невеликому селищі Швидке 27 січня 1945 в селянській родині. У той час ще йшла війна … Нас було шестеро дітей. Всі з часом стали робочими людьми. Росли ми в дружній колгоспній сім’ї, але працюючи на благо держави. Це було своєрідне рабство, тому що працювали в колгоспі і дорослі, і діти. До колективізації наша сім’я мала багато землі – близько 5 гектарів. Це була наша земля, яка передавалася від діда-прадіда, з покоління в покоління, а потім … колективізація. Щоб не залишитися без шматка хліба, ми змушені були працювати в колгоспі. Такий своєрідний вибір без вибору. У Сваляві промисловості не було, працювати ніде, тільки город і годував. Нам нараховували трудодні, і 70 соток картоплі ми обробляли на нашій же, але вже усуспільненої, землі. А восени з цих сот нам давали всього 200-300 кг картоплі  це була зарплата за цілий рік.
Зараз я вже більше семи років живу в Дніпропетровську. На літо, звичайно, їду в Сваляву, але Дніпропетровськ мені дуже подобається. Він припав мені до душі!

Де Ви навчалися мистецтву? Чи давно займаєтесь малюнком всерйоз? Хочеться дізнатися, який Ви шлях пройшли, щоб стати тим, ким стали і як довго він тривав – шлях від художника-любителя до професіонала?

– Напевно, на те, що я почав малювати, вплинув мій батько. Він був дуже хорошим малювальником, малював дуже красиво. Міг бути другим Херлуфа Бідструпа (данський художник-карикатурист). Батько малював людей в русі, володів даром художника-мультиплікатора. Я дуже добре пам’ятаю ці малюнки – він малював в товстому зошити. Малюнок був із застосуванням акварелі, в стилі шаржу і карикатури. Мене завжди дуже цікавило його мистецтво: міг розглядати ці малюнки годинами. Одного разу я подумав, раз батько зумів, значить, і мені треба спробувати. І я намалював свою першу картину, мені було років 7-8.
Малював на чому тільки міг на обкладинках книг, в зошитах на останніх сторінках. Вчителі лаяли, мовляв художник – від слова худо, вчитися треба … Але мене це настільки захопило, що зупинитися було неможливо!
Зазвичай я малював природу, навколишню дійсність – трактори, колгоспне життя все, що оточувало мене в дитинстві.
Професійну освіту отримав вже після армії, закінчивши Державний заочний народний університет мистецтв, факультет образотворчого мистецтва.
Робіт як таких у мене не було, в основному, це були малюнки на папері. Перша серйозна робота – в 9 класі – це портрет святої ікони, в маслі вона у мене вийшла через 45 років, а тоді я її олівцем намалював. Вона вийшла дуже жваво і справила враження, нею вже зацікавилися мистецтвознавці.
У 1965 році під час служби в лавах Радянської армії з’явилися мої перші масляні роботи. Я нудьгував за батьківщиною, за Закарпаттям, тому взяв з собою кольорові фотографії рідних місць, які почав копіювати на великі полотна. Це було своєрідною віддушиною, наче вдома побував, коли малював. Якось до мене підійшов солдат, і, зацікавившись моїми художествами (а сам він теж малював, але по клітках), сказав, спробуй з натури природу малювати. Я спробував, він оцінив, сказав, що здорово. Як зараз пам’ятаю сюжет цієї роботи: варто лелека на лузі на тлі болотистій місцевості, дерев. Поштою я переслав цю картину додому. Вона вдалася, і я думаю, що це був початок моєї професійної масляного живопису з натури.

Ю.І., як Ви вважаєте, чи необхідно художнику професійну освіту для того, щоб добитися великих результатів?

– Думаю, що ні. Всі мої роботи, які перебувають зараз на виставці у Дніпропетровському художньому музеї, написані ще до отримання мною художньої освіти, і вони стали класикою, як зараз кажуть мистецтвознавці. Художника не варто  навчати по новому, якщо він від природи малює. Але в університеті її вчать працювати професійно. І художня школа, і вузи вона закладають тільки основу. А справжньому таланту, художнику, щоб відбутися, необхідно все життя працювати, постійно доводити, що ти чогось вартий.
Професіоналом стаєш, коли є гідні напрацювання, повноцінний творчий багаж, картини. Я тільки нещодавно зрозумів, що моя творчість заслуговує на увагу.

Можете розповісти про Ваш дні, чи багато в ньому залишається часу для творчості?

– Часу не дуже багато. У Дніпропетровську я живу вже 7 років. Взимку в місті, а влітку частенько їду до себе на батьківщину, в Сваляву. Тут у мене більше часу для творчості. За сім років я намалював більше 70-ти робіт, що міг не зробити за 10 там, у себе. Може бути, навіть за 15-20.

Чому в Дніпропетровську творче життя у вас така плідна?

– Мені дуже сподобався Дніпропетровськ. Тут є те, чого не вистачає там – промисловий пейзаж. Мені подобається малювати мости, заводи, будівлі, церкви. У Дніпропетровську дуже багато церков, це своєрідний духовний центр України, нічим не поступається Києву. У цьому місті сім років тому я зустрів свою музу. А це багато значить, коли тебе розуміють з півслова, півпогляду: хочеться творити, творити, творити! Моя дружина, моя муза, моє натхнення. Всі роботи, написані в Дніпропетровську, належать по праву моїй нинішній родині. Інакше, всього цього могло і не бути …
У кожного художника є творчий застій. Особливо важко стало працювати творчим людям в останні 20 років, коли треба не тільки творити, а й думати про хліб насущний. Але, незважаючи на це, кожну свою нову роботу вважаю вдаліше колишньою.

З чого у Вас починається картина? З жанру чи з ситуації?

– Картина починається з життєвого події. Я не малюю просто так, тому що треба. Я беруся за пензель, олівець, коли мене щось вразило, настільки вразило, що хочеться виплеснути емоції на полотно, тільки тоді. А картини заради картини, я не роблю, працюю, тільки коли є натхнення. Буває, як і у кожного – нічого не хочеться. Таке ось настрій. Рідко, але буває. У цей час я намагаюся вдома працювати фізично. Це дуже корисно. Фізична та психологічна форма відновлюється моментально. Приходять нові емоції, наснагу, нові почуття. І оновлений, ніби заново народжений, з новими силами починаєш творити. Це дуже здорово!

Як Ви просуваєте свої роботи? Де виставлялися?

– Нинішня моя виставка 40-я чи 50-я, можна сказати ювілейна. Виставлявся в багатьох містах: у 70-х роках починав на батьківщині в Сваляві, також у Донецьку, Маріуполі і ось зараз Дніпропетровськ. У краєзнавчих музеях міст мої роботи виставлялися поруч з роботами великих майстрів Шишкіна, Куїнджі, Дубівського, Грабовського.
Перші виставки були, звичайно ж, у Сваляві, місцевому Будинку культури. Свалявські аси, барди-художники підштовхнули мене до цього, за що я їм щиро вдячний. Особливі слова подяки і захоплення хочеться висловити шановному Михайлу Матвійовичу Чомонію – головному наставнику, який сприяв моєму просуванню, відправляючи роботи на обласні виставки.
Збираючись разом з такими ж зацікавленими творчими людьми, художниками, ми їздили на семінари в Ужгород, інші міста, спілкуючись один з одним, обмінюючись досвідом. Це було дуже корисно – спілкування з товаришами по пензлю. Я вдячний долі, що на моєму шляху зустрічалися багато талановитих художників, ми допомагали один одному рости, нас об’єднувала творчість, це допомагало жити. Хочу окремо згадати і тих, з ким мене зв’язала доля. Це відомі Закарпатські художники – Тодор Нагалко, Іван Шустер, Гонда, Степан Сайлер, брати Віктор та Іван Тегельмани, патріарх закарпатської школи живопису – Ернест Рудольфович Контратович, портрет якого я малював у свій час, його великий учень – Василь Вовчок, заслужений художник України.
Пізніше я переїхав жити до Маріуполя, де щорічно виставлявся у краєзнавчому музеї. Це був такий своєрідний процес насолоди. Мене впізнавали, я надихався, набирався нових сил для нової творчості.

Чим для Вас є виставка взагалі?

Показувати свої роботи необхідно кожному художнику, якщо він має намір рости і розвиватися як художник. Це як визнання для актора. Виставки – поштовх рухатися далі, працювати і продовжувати жити. Визнання і любов людей дуже важливі для художника. Для мене виставки були і є таким собі джерелом натхнення. Адже так мої роботи стають популярними, вони набувають популярність. Це оцінили зараз Дніпропетровські мистецтвознавці, яким я безмежно вдячний і вдячний. Тут дуже висока школа художників, мистецтвознавців, цінителів прекрасного. Мої вчителі – художники Ерделі, Бокшай, Коцка, Кондратович, закарпатські корифеї, засновники європейського живопису. Зараз поряд з цими іменами називають і моє ім’я. Це неймовірно і дуже приємно.
Виставці у Дніпропетровську сприяв Олександр Литвин, який в даний час є моїм імпресаріо. Він допомагає розвиватися і займається моїм просуванням не лише на землі Дніпропетровській, але і в цілому. Це талановита людина, яка дуже тонко відчуває обстановку, людей, їх талант. Виставки це своєрідний трамплін для розвитку та утвердження початківця художника і вже відбувся. Тут я знайомлюся з багатьма людьми, з’являються нові плани, можливості – Київ, Москва, Харків. Це здорово! Вважаю, що зараз, як художник, я взяв дуже високу вершину.

Але серйозне творче життя почалося саме в Маріуполі?

– Про Маріуполь хочеться сказати окремо. Для мене це був дуже плідний період творчості. Друга моя дружина була художницею, малювала дуже здорово, але ніде не вчилася цьому. Вся її родина була своєрідною династією художників. Малювали вони божественно, деякі були прихильниками творчості Реріха (брат дружини А. І. Деренчук).
Любов до живопису – це талант до мистецтва, який передається з покоління в покоління. Тому мені було дуже легко, ми жили одним духом, дихали одним повітрям, нас об’єднувала любов і талант. У той час я ще вчився в університеті, але мої роботи вже відзначили в Москві. Це були роботи аквареллю, в основному – портрети.

Що для Вас портретний живопис?

Портретний живопис став вершиною образотворчого мистецтва взагалі. У наш час зробити портрет легко – для цього є фотоапарат. Але навіть він не зможе передати образ, внутрішню суть людини, її дух так, як зробить це художник-живописець, рисувальник. Тому художники-портретисти, які досягали майстерності, в усі часи цінувалися дуже високо і вважалися великими віртуозами. Адже всіх великих поетів, письменників, видатних людей, ми знаємо по роботах, які були створені художниками-портретистами.

Які Ваші улюблені жанри?

Улюблений жанр – пейзаж і релігійний жанр, іконопис. Але природу можна малювати нескінченно. Вона сама все творить, а художник тільки намагається дещо відтворити, перекласти на папір отримані враження від побаченого на природі. Мій брат Василь підштовхнув мене писати пейзаж. Якось ми ходили по горах і Вася, раптово зупинившись, захоплено вигукнув: «Подивися, який чудовий краєвид, який вид відкривається!». Знаєте, кажуть, можна дивитися і не бачити. Це був саме той випадок. Я хоч і раніше бачив все це сам, але перейнявся настільки його словами, що, напевно, завдяки братові став вдивлятися в красу природи. Природа – вона адже сама художник. І тільки передаючи малу частку всієї краси з того, що бачиш, торкаєшся до великого чуда і стаєш учасником що відбувається.
Головне в картині – вловити враження. Краще природи ніхто нічого не придумав. Але краєвид – це щось незвичайне, це натхнення не тільки для художника, а й для будь-якої людини. Особливо для тих, хто живе в місті.
Мене це оточує з дитинства, не бачити цього я не міг.

Ю. І., скільки часу йде, щоб написати картину?

– Від двох до чотирьох годин, буває тиждень.
Є таке поняття alla prima це так звана живопис по сирому, що вимагає закінчення роботи за один сеанс, до підсихання фарб, і плиссировка це коли мучиш картину, щось не подобається, не виходить.
Я люблю працювати в стилі alla prima  на одному диханні, на враженні. Потім поправляю щось, якщо потрібно. Але за 2-3 години народжується основна робота.

Що для Вас важливо під час роботи, а на що не звертаєте уваги?

– Найголовніше – враження, дух, який мене змусив взятися за пензель, мольберт, встати саме на це місце. Без духу – це засушена робота. Раніше я про це і не думав, але глядач це помічає дуже тонко. Він каже, що є душа в моїх роботах. Я дуже щасливий від того, що зміг передати враження, емоцію, настрій на полотні.
Є такі роботи, які народжувалися в голові дуже незвично.
Була модною пісня Мусліма Магомаєва «Шехерезада». Там є такі слова:

Тільки казок мені не треба,
Я тебе наяву покликом,
Чекаю тебе, Шехерезада,
І не в казці, а наяву.

Люди співали її на вулицях, вдома  вона звучала скрізь. Коли я малював картину «Весна», у мене в голові тільки і звучала, що ця пісня. Враження від пейзажу та пісні стало приводом для народження картини «Весна». А далі – це вже творча робота. За своє життя я отримав масу вражень і зараз можу малювати картину із закритими очима.
«Ранок туманний» – це також робота по враженню. Як зараз пам’ятаю, ми вийшли рано вранці в гори і вид осіннього ранкового туману мене убив.
Справжній художник малює, коли душа бажає, не копіює. Але тільки, коли вимагає душа …
Я не люблю малювати під замовлення. За все своє життя не продав жодної картини. У моїй колекції близько 900 робіт. З картиною розлучатися дуже боляче. Мої картини це мої діти. І не можу підлаштовуватися, тому писати замовні роботи мені складно.

Над якими проектами працюєте зараз? Які Ваші творчі плани?

– У планах  продовжувати рухатися як художник-професіонал, працювати, розвиватися, досягати нових висот, вершин.
Зараз працюю над полотнами, які увійдуть в нову виставку, присвячену пейзажам і красотам Дніпропетровська.

Які поради можете дати новачкам і бувалим художникам?

– Як художник можу сказати – малюйте, не втрачайте відчуття, малюйте, і колись ваша творчість не залишиться непоміченим. Навіть якщо не виходить – не зупиняйтесь. Необхідно виходити на природу. Один і той же вид природи сто художників напишуть кожен у своєму стилі. В голові у окремо взятого художника враження, змішуючись з побаченим, народжують нові образи, ідеї, характерні тільки для нього.
Нещодавно я сфотографував вподобані види Дніпропетровська і на їх основі зробив свої роботи. Я запам’ятав своє враження і переніс його на полотно. Цим живопис і відрізняється – привносити своє в побачене. Але треба дуже багато спостерігати, вирощувати в собі здатність бачити. Накопичившись враження обов’язково вибухне на полотні, втілиться в картину. Але необхідно дбайливо і копітко в собі це плекати.
І не обов’язково малювати звичне, те, що вже створено, те, що вже є. Ось, наприклад, багато художників малюють тільки день – сонячний, ясний, світлий. Але треба вчитися і вміти багатопланово передавати стан природи в будь-який час дня будь то вечір, ранок, ніч. А інакше, навіщо малювати – є фотографія. Художник – людина іншого світу?
Ні, це звичайна людина. Багато хто говорить, що це несерйозно: гроші не заробляєш, значить – несерйозно. Але я завжди вірив, що прийде мій час. І все йде до того, що, нарешті, здійсниться мрія мого дитинства  зробити будинок у Сваляві будинком-музеєм.

Прокрутити і перевести в готівку – ось мистецтво наших днів. Як вважаєте, чи можна пробитися зараз таланту?

– Можна. Але художник  дуже вразлива людина. Творча людина здатна гостро страждати, переживати, найчастіше в звичайному житті це заважає. Люди думають зараз – заробити грошей, а завтра  хоч трава не рости.
Але те, що створює художник сьогодні, завтра – це вже минуле.
На прикладі моїх робіт, природа Закарпаття вчора і сьогодні – дуже відрізняється, сьогодні у неї, на жаль, інші обриси. Гори стали лисими, мінеральна вода йде, дощів все менше і менше йде з кожним роком. Але якщо проходить злива, то змітає міста і через годину вода вже йде зовсім.
У Закарпатті бук – цар природи. Вченими підраховано, що своїм корінням це дерево пропускає щорічно 2 т води, тобто воно здатне перешкоджати повені. Але в нашій місцевості бук нещадно вирубали і закарпатські річки обміліли від того, що вирубали ліс. Людина губить природу, пішла мінеральна вода, це страшно. Це означає загибель людства в світовому масштабі. Моїми картинами можна кричати про порятунок природи.
Художник своєю творчістю зараз може і повинен піднімати гострі екологічні питання, не стільки малювати для себе, відтворюючи красиві види. Адже види красиві вчора, завтра  це вже пустеля, напівпустеля, викидний осиковий ліс.

Що вам допомагає жити, що радує в житті?

– Багато чого – діти, онуки, їх уже четверо. Радує те, що по моїх стопах пішла донька Наталя, їй 33 роки, у неї, дійсно, талант. Це дуже приємно.
Радують досягнення як громадського працівника: у Свалявському районі я організовував зустрічі творчих людей району, був першовідкривачем наших місцевих семінарів. Люди дуже раділи цим зустрічам. Всі були відкриті, не було антагонізму, протистояння. Я радий, що з створюю сірість.

На Ваш погляд, живопис і час сумісні?

– Живопис і мегаполіс, звичайно, сумісні, вони доповнюють один одного, це дві частини єдиного цілого. Тут у Дніпропетровську я побачив масу сюжетів для майбутніх своїх робіт. Дніпропетровчани живуть у великій красі, це тільки треба вміти помічати, бачити. Дніпропетровськ мені нагадує Карпати, тут також є природні височини. А мальовничі церкви, розкішні мости, магістралі, витіюваті віадуки – це мене дуже вражає і надихає. У мистецтві немає норми. Якщо глядач говорить, що робота вражає – я вірю.

Юрій Іванович любовно і з гордістю читає записи в зошиті, які завів спеціально для відгуків відвідувачів виставки. Відгуків неймовірна кількість. Відвідувачі художнього музею порівнюють художника з Леонардо да Вінчі, захоплюються живописом, вдячно відгукуються про творчість: «Після відвідин виставки, враження – ніби побував на природі …», «Як-ніби побував у Карпатах …», «Ваші картини одухотворяють і роблять чистіше … ». До відгуків я додаю і свій запис: «У кожної Вашої роботи є свій настрій. Ви  Майстер».

– Будь-який запис – найвища похвала для мене, люди оцінили мене, спасибі їм. Значить, я зумів передати те, що бачив, значить, не даремно все роблю …

На виставці представлені лише деякі з 900 робіт, створених закарпатським корифеєм: «Весна» – 1968 р., «мінеральне джерело» – 2001 р., «Пізня осінь» – 1970 р., «Ранок у Карпатах» – 2005 р., « Осінній туман »- 2001 р.,« Влітку »- 1973 р.,« Зима в Карпатах »- 1976 р.,« Вечір »- 1973 р.,« Холодний день »- 1970 р.,« Промені »- 1971 , «Осінь в Карпатах» – 1975 р., «Автопортрет» – 1978 р., «По гриби» – 1968 р., «Рідні Карпати» – 1975
Але всі вони вже стали історією.

Інтерв’ю провела Інна Макарова

Маєте власну думку стосовно матеріалу? Будь ласка, залиште коментар.

XHTML: Ви можете використовувати ці теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Хмарка тегів

Календар

Серпень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031