Стівен Карр і «Dniprokids»: Коли відстань не стає доброті на заваді

Гру 19, 2011 Автор:     Прокоментуй!    Рубрика: Особистість

Що спільного між Україною та Шотландією? У відповідь можна сказати, що питання надто широке. Тоді, якщо його звузити, спробуйте здогадатись, що поєднує шотландських футбольних уболівальників і сиріт у Дніпропетровську. Як би дивно це не здавалось, зв’язок існує – він полягає у доброті людського серця. ‘Dniprokids’ – це назва організації, створеної людьми, що мешкають за тисячі кілометрів від України. «Хайберніан» – це футбольна команда з Единбургу, що під час Кубку УЄФА грала українським «Дніпром». «Хібс» – так звуть себе прихильники команди, люди, що не уявляють собі життя без неї. Саме вони й започаткували та надалі забезпечують роботу доброчинної організації «Dniprokids», покликаної підтримувати знедолених дітлахів у Дніпропетровську. Представники проекту Open it поспілкувались зі Стівеном Карром, головою комітету «Dnipro Appeal» під час його останнього перебування в місті.

– Доброчинна діяльність – це те, про що говорять багато людей, але мало хто насправді бере у ній участь. Ви належите до числа останніх. Ви раніше займались доброчинністю, чи «Dniprokids» став для вас першим доброчинним проектом?
– У рамках «Dniprokids» я вперше долучився до доброчинної діяльності.

– Як для вас починалась робота над «Dniprokids»? Пригадуєте, чому і коли саме ви вирішили взятись за справу на користь дітей у цьому далекому місті?
– То було за три тижні до матчу між «Дніпром» і «Хайберніан» у 2005 році. Дехто говорив, що було б хорошим жестом зробити щось для дітей у Дніпропетровську. До того ми вже чули, що тут допомоги потребують багато дітей. Тому я взявся за організацію збору пожертв – одягу, футболок, і з наближенням гри ми одержували всього дедалі більше. Перший матч відбувся в Единбургу. І в день гри ми запросили волонтерів, які на території стадіону приймали пожертви. Того дня ми зібрали багато коштів. Тож у нас були засоби для відправлення одягу та інших предметів, які нам пожертвували, – а я залишався організатором усього. Так я вперше взяв у цьому участь, і вже й не пригадую, з чого саме все почалось.

– А потім ви полетіли до Дніпропетровська. Це зовсім не змінило вашого ставлення – потому ви надалі хотіли допомагати дітям?
– Ми побачили гарний центр Дніпропетровська і те, як нам раді його мешканці. Ми усвідомили, що у цього міста багато таких рис, які можна знайти по всьому світі. Не думаю, що ми, шотландці, знали, на що сподіватись – до цього більшість із нас не бували у пострадянській країні. У нас були деякі уявлення, та ми не знали, що саме ми там побачимо. Гадаю, визначним фактором для нас стала поїздка до Придніпровського туберкульозного центру. Саме йому ми й вирішили допомагати. До того ми хотіли знайти інформацію про те, де потрібна допомога, і переписувались електронною поштою з одним американцем, Майком Праттом, який тоді жив у Дніпропетровську. Він і сказав, що допомоги чекають саме у Придніпровському туберкульозному центрі. Тому ми привезли футболки та інший одяг, а цей центр відкрив учасникам проекту очі на справжні проблеми.

– Чи не були ви спантеличені, приїхавши до Дніпропетровська і побачивши стільки розкішних автомобілів і магазинів, а потім знедолених дітлахів, на яких ніхто не звертав уваги? Коли ви зрозуміли, що були єдині, кому вони були потрібні?
– Так, у Дніпропетровську це можна побачити – є люди, які їздять на дорогих чорних автомобілях, очевидно заможні, у центрі міста є багато будівель, завдяки яким Дніпропетровськ схожий на багате місце. Але по дорозі з центру міста до Придніпровська, можна побачити багатоквартирні будинки, а минаючи промислову зону, можна побачити, де перебіг змін зупинився, і де люди, схоже на все, ледве зводять кінці з кінцями. Було дивно бачити такий контраст – багаті у чорних авто, а інші не мають анічогісінько.

– Як вам спало на думку заснувати доброчинний фонд «Dniprokids»? То було рішення, яке ви прийняли, ще перебуваючи у Дніпрі, чи вже повернувшись до Шотландії?
– Спочатку участь у зборі одягу для дітлахів у Дніпропетровську брало багато людей. Та після поїздки ми не планували це продовжувати. Ми подумали, що якомога більше допоможемо під час свого перебування там – і на цьому крапка. Але, повернувшись додому після матчу, нищівної поразки від «Дніпра» 5:1, усі, хто їздив до Дніпропетровська, сказали, що їм там дуже сподобалось, що їх там дуже гостинно прийняли, що до них на центральній площі так по-дружньому всі ставились, ділились напоями тощо – то було таке привітне місце і такі приємні люди! Повернувшись, ми написали про поїздку статтю. У нас були фотографії, матеріали відео-зйомки, хотілось розповісти різні історії. Навіть футбольний клуб надрукував статтю з деякими фотографіями. Стільки людей говорило, що то була добра справа, що то був зворушливий досвід. Нас питали: «Можна надалі робити пожертви, ви досі їм допомагаєте?» Тож ми й відповіли: «Гаразд, якщо хочете жертвувати, ми надалі допомагатимемо». Спочатку давали у гривнях, бо з поїздки залишились великі суми. Ми їм казали: «Поки нам даватимуть пожертви, ми забезпечуватимемо існування «Dniprokids». Пройшло вже три роки, а пожертви продовжують надходити.

– Тепер стало важче заохочувати людей до пожертвувань? У рамках проекту не відчувається якоїсь втоми?
– Нам не доводиться заохочувати людей жертвувати. Ми лише робимо фотографії та пишемо звіти про наші поїздки до Дніпропетровська. Пишемо статтю, історію про все, чим ми займаємось, і завдяки цьому люди не втрачають зв’язку з проектом. «Я читав статтю, вона мені дуже сподобалась. Це просто неймовірно, дозвольте пожертвувати трішки грошей». От і жертвують – надалі дають нам гроші. Тепер ми зайнялись з Одинківським сиротинцем тим, що називається «персональним спонсорством». Є можливість індивідуального спонсорства, коли люди щомісяця дають гроші для догляду за однією дитиною. Кожна дитина в Одинковці має спонсора, який оплачує ліки або, наприклад, якщо їй потрібні окуляри. На день народження вони можуть подарувати їй похід до кінотеатру чи у Макдональдз. Була дівчинка, якій потрібна була серйозна операція. Ми й про це подбали. Ще в однієї дівчинки були проблеми з оком. Знадобилось багато переговорів із владою, аби нам дозволили їй допомогти. Спершу ми казали: «Ми хочемо зробити це задля допомоги». Нам відповіли: «Ви не можете цього зробити». Це нас засмутило. Але нам вдалось побороти бюрократію. Ми забезпечили їй операцію, і для всіх небайдужих то був дуже важливий момент. Завдяки часу, зусиллям і грошам нам це вдалось.

– Чому, на вашу думку, українці так погано допомагають своїм співвітчизникам?
– І гадки не маю, не знаю, чому. Я можу зрозуміти шлях, яким Україна розвивалась, та проблеми у країні. Я знаю, що в Україні багато політичних проблем, проблеми з високими відсотковими ставками. Мабуть, люди спершу хочуть подбати про власне життя, коли так багато чого міняється. Та було б добре, якби люди, замість того щоб піклуватись тільки про власне становище, поглянули туди, звідки вони прийшли, і подумали, чим можуть допомогти.

– Зважаючи на всі ті проблеми, з якими ви стикаєтесь, надаючи допомогу, бюрократією тощо – що саме ви одержуєте взамін, допомагаючи тут дітям?
– Наша діяльність приносить зміни – і діти щасливі. Знаєте, коли на їхніх обличчях сяють посмішки, коли вони радіють тому, що ми робимо… у туберкульозному центрі є багато куплених нами речей для дітлахів, і вони дійсно полегшують їм життя. Коли бачиш, наскільки істотним може бути твій внесок, це надихає, і ти надалі займаєшся своєю справою. А коли ми відправляємо звіти у Шотландію, і там бачать наслідки нашої допомоги і надалі роблять пожертви – ось головна причина, чому ми це робимо.

– Над чим ви працюєте у цей момент?
– Центр немовлят «Dniprokids». Він призначений для закладу, допомогти якому нас попросили ще під час візиту у 2005 році, і тоді ми відгукнулись. Ми побачили, що центр немовляти робить багато добра. Він надавав допомогу молодим матерям, вагітним дівчатам. То була хороша ідея, бо якщо у молодої матері були труднощі, і вона їх не подолає, то вона може кинути дитя. Очевидно, краще не допустити, щоб дитина осиротіла, аніж допомагати їй потому. Минулого року у них бракувало фінансування, адже головний засновник повернувся до США. Центр планувалось закрити – і то було дуже сумно. Тому в Шотландії зібрався комітет «Dniprokids», і ми спробували розробити план підтримання життєдіяльності центру. Ми організували захід, зібрали деякі кошти. Вирішили, що зможемо втримати його на плаву. Але без місцевих активістів було б важко зробити багато з того, що нам тут вдалось. Ми склали бізнес-план і організували відкриття. На цей час ми намагаємось залучити українських підприємців, аби завдяки їхній допомозі центр продовжував працювати.

– Дякуємо, Стівене, за це інтерв’ю. Від усієї душі бажаємо вам і «Dniprokids» успіхів у майбутньому!

Фото Наталя Новодранова, Україна

Маєте власну думку стосовно матеріалу? Будь ласка, залиште коментар.

XHTML: Ви можете використовувати ці теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Хмарка тегів

Календар

Жовтень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031