Петриківка: чи б’ється серце українського центру народного живопису

Текст Алекс Гьодде, Німеччина

У будь-якому місці, де продаються українські сувеніри, ви неодмінно побачите чорні дерев’яні тарілки або ложки, на яких намальовані квіти, птахи та ягоди. Продавець обов’язково наголосить, що це «справжні петриківські» вироби.

Що ж, власне, означає «Петриківка»?

Для багатьох українців, особливо емігрантів у інших країнах, Петриківка з роками перетворилась на символ Батьківщини – центр української культури, втілення всього того, чим є Україна. Петриківський стиль фольклорного живопису не просто можна знайти всюди – його вважають характерною ознакою України в цілому. Коли потрібні традиційні прикраси для громадської події, обирається цей стиль. Коли люди розпитують про твори фольклорного мистецтва з України, їм у першу чергу вказують на нього.

Та якою є реальність цього маленького села, що нібито забезпечує Україну більшістю її фольклорних сувенірів? Там є величезна фабрика, де масово, на конвеєрі, випускають розмальовані вироби? Підписи знизу цих предметів свідчать про кустарну промисловість, тож цим ремеслом в селі займаються всі?

Аби дати відповіді на ці питання, ми вирішили дослідити один з осередків української фольклорної культури і нарешті зіткнулись із реальною Петриківкою.

Вступ. Смутне серце

Текст Алекс Гьодде, Німеччина

Мабуть, враження атмосфери смутку та занепаду справляють дрібний дощ й затягнуте хмарами небо у день нашого приїзду. Але ці перші враження, як виявилося пізніше, надзвичайно добре передають загальний стан того, що відомо як село Петриківка, центр українського фольклорного живопису.

Тут мало що узгоджується з уявленням про традиційне село – немає старих будиночків, що тісняться навколо ринкової площі, колодязів чи обсаджених деревами алейок з домівками, схованими у романтично зарослих садах.

Під час війни село було знищено практично вщент. Те, що тут можна побачити нині, відбудовано навіть без урахування звичних радянських уявлень про красу та чарівність. Це лишень простір з різноманітними будівлями у суворо практичному виконанні, що представляють кілька десятиріч, у різній мірі запущеності. Коли ми минаємо бетонну школу 1970-х років, я не одразу усвідомлюю, що вікна запотілі зсередини, а не просто брудні. Сама ж будівля виглядає закинутою. А коли минаємо Палац культури, який, попри масивну конструкцію, має ветхий вигляд, повз нас проїздить масивний позашляховик, розбризкуючи калюжі, якими вимощена головна дорога.

Здається, він – єдина ознака сучасності у цьому місці.

З 1772 року

Текст Михайло Іванов

Стосовно віку Петриківки одностайної думки немає. Офіційно відлік років прийнято вести з 1772 року, яким датується перша писемна згадка про село. Та саме поселення є набагато старішим. У 1772 році козацький отаман Петро Калнишевський, якого часто називають засновником Петриківки, організував перенесення церкви з місця поблизу ріки і сусіднього села до вищої ділянки на пагорбі, де вона була б захищена від повеней. У той час пагорб уже був заселений. На цьому місці і розташована сучасна Петриківка. За легендою козак Петрик збирав тут селян, що втекли з кріпацтва, і дарував їм свободу. Це й називають причиною того, чому мешканці поселення, названого на його честь, завжди вирізнялись волелюбністю.

Основи відомого петриківського стилю малювання заклали у тому поселенні жінки, які щовесни розмальовували свіжо побілені стіни своїх будинків. З часом це переросло у форму мистецтва і поширилось на розмальовування череп’яного посуду, який перетворився на характерну місцеву «торгову марку».

Під час Другої світової війни Петриківка була майже знищена і втратила свій оригінальний вигляд, але зберегла унікальний стиль фольклорного живопису.

Та нові сили це оригінальне мистецтво здобуло лише з розпадом Радянського Союзу.