День Єдності

22 січня ми святкуємо день Соборності України.

Що ж має значити для нас слово соборність?

Соборність, насамперед, це єдність. Як політична й культурна, так і духовна. Соборність – єдність нації.

Як поняття це слово з’явилось в нашому лексиконі порівняно недавно. Але не казатимемо, що це є суто українське явище. Це не так. Соборність – загальна, органічна ознака будь-якої нації, тому неодмінна ознака і умова її розвитку й процвітання. Соборність це поєднання в одне ціле усіх земель, які заселяє конкретна нація. Це духовна єдність громадян даних земель.

Звернемося до історії.

Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ— початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Перед вступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.

Проголошення злуки було назначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

Того дня у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Але якщо ми уважно придивимося до того періоду в історії країни, то зрозуміємо – юридичне та політичне об’єднання відбулось, але не культурне і ніяк не державне. Протягом наступних років кожна з сторін дбала перед усім про свої регіональні інтереси. Окупація Польщею Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз’єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. А далі? Далі мабуть усі ми пам’ятаємо радянську історію. А також історію часів «перестройки».

Але хочу нагадати вам один день з 1990 року… День Єдності.

Того дня (21 січня) ми, українці, організували «живий ланцюг» між Києвом і Львовом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України.

Тобто, уявіть, приблизно 3 мільйони звичайних людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе неперервний ланцюг від Києва до Львова!!!

Ця акція стала мабуть найяскравішою подією під час руху за відродження соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Мабуть тому що ця акція об’єднала звичайних людей, таких як ми, тих, що вийшли на дороги та просто взяли один одного за руки…

Чому? Чи не для того, щоб нагадати собі та іншим про свою єдність?

Бо що ж має відчувати народ, позбавлений єдності? Як має існувати нація, яка не відчуває себе нацією? Чи спитаємо себе краще, що має відчувати людина, яка не пам’ятає своєї родини та свого власного дитинства.

Чи не для того вона шукає будь яких згадок про минуле, щоб спираючись на ці спогади відбудувати майбутнє?

Підготувала Анна Сорока